Розділ 18

Тепер це звично

У понеділок Софія зрозуміла, що в стосунків є один дуже серйозний недолік.

Вони не скасовують пари.

Взагалі.

Навіть якщо ти вчора вперше сказала хлопцю, що любиш його.

Навіть якщо він відповів тим самим.

Навіть якщо після цього ти до другої ночі лежала й усміхалась у стелю, як людина з легким ураженням мозку.

О сьомій двадцять будильник однаково задзвонив.

Софія відкрила очі.

Подивилась на телефон.

Вимкнула будильник.

І побачила повідомлення, надіслане о 06:48.

Марко:

Восьмий.

Софія нахмурилась.

Мозок ще не працював.

Що восьмий?

Відповідь прийшла за кілька секунд.

Доброго ранку.

Софія подивилась на час.

Потім на повідомлення.

Ти вже не спиш?

Я вже їду.

Куди?

В університет.

Софія сіла.

НАВІЩО ТАК РАНО?

У мене пара о восьмій.

Вона завмерла.

Подивилась на годинник.

07:24.

Потім на свою кімнату.

Потім на Олю.

— Олю.

Нуль реакції.

— Олю.

— М-м.

— В нас перша о дев'ятій?

— Так.

Софія видихнула.

— Добре.

Оля не відкриваючи очей:

— Ти думала, що проспала?

— Ні.

— Брешеш.

— Спи.

Телефон знову завібрував.

Ти не відповіла.

Софія:

На що?

Восьмий.

Вона нарешті згадала.

Учорашня статистика.

Сім разів.

«Я тебе люблю».

Софія усміхнулась.

Ти реально продовжуєш рахувати?

Звичайно.

Тоді ніякого восьмого.

Жорстоко.

Це покарання.

За що?

За статистику.

Марко:

Тоді я перший.

Пауза.

Я тебе люблю.

Софія застигла.

Навіть після вчорашнього.

Навіть після всіх разів.

Все одно.

Ці слова від нього ще мали якусь дивну здатність миттєво змінювати температуру в кімнаті.

Вона написала:

Це не рахується.

Чому?

Ти не Софія.

Логічно.

І ще:

Тоді чекатиму восьмий особисто.

Софія усміхнулась.

Самовпевнений.

Твій.

Вона подивилась на слово.

І вже зовсім автоматично:

Мій.

Оля з сусіднього ліжка пробурмотіла:

— Ви зранку вже почали?

Софія здригнулась.

— Ти спиш чи ні?

— Я намагаюсь. Але твоє закохане клацання по клавіатурі дуже голосне.

— Клавіатура беззвучна.

— Я чую емоційно.

Софія кинула в неї носком.

---

Університет був звичайним.

Підозріло звичайним.

Студенти поспішали.

Хтось доїдав булочку на ходу.

Хтось уже сперечався через якусь контрольну.

Біля входу двоє хлопців курили й обговорювали футбол.

І Софії здавалося дивним, що світ поводиться так, ніби нічого не сталося.

Бо для неї сталося.

Вона сказала людині, що любить її.

І ця людина сказала те саме.

Хіба десь не мала хоча б грати урочиста музика?

— Ти знову усміхаєшся сама до себе, — сказала Оля.

— Ні.

— Софіє.

— Трошки.

Вони зайшли.

Марка ніде не було.

Софія не шукала.

Просто випадково подивилась ліворуч.

Потім праворуч.

Потім угору сходами.

Оля мовчала.

Софія глянула.

— Що?

— Нічого.

— Не починай.

— Я навіть не сказала.

Телефон завібрував.

Марко:

Другий поверх.

Софія завмерла.

Що?

Ти мене шукаєш.

Вона підняла голову.

На другому поверсі, біля перил, стояв Марко.

Дивився вниз.

Прямо на неї.

І усміхався.

Софія моментально відчула себе спійманою.

Я тебе не шукала.

Марко прочитав.

Підняв брову.

Написав:

Тоді чого дивилась на всі двері?

Софія:

Вивчала архітектуру.

Марко:

Дуже цікава будівля.

Саме.

Він сховав телефон.

І почав спускатися.

Оля:

— Я піду.

— Куди?

— На пару.

— Вона через двадцять хвилин.

— Підготуюсь морально.

— Зрадниця.

— Восьмий не забудь.

Софія різко повернулась.

— ТИ ЧИТАЛА?

— Ти вчора кричала про сім разів на всю квартиру.

— Я не кричала.

— Емоційно.

І пішла.

Марко вже спустився.

— Привіт.

Софія усміхнулась.

— Привіт.

Він підійшов.

Поцілував її в щоку.

І зупинився.

— Що? — запитала Софія.

— В університеті без цирку.

Вона підняла брову.

— Ти досі це пам’ятаєш?

— У мене хороша пам'ять.

— Погано.

Марко усміхнувся.

— І ще я чекаю.

— Чого?

Він просто дивився.

Софія зрозуміла.

— Ти серйозно?

— Восьмий.

— Боже.

— Я нікуди не поспішаю.

Софія озирнулась.

Навколо люди.

Потім глянула на нього.

— Я тебе люблю.

Марко миттєво усміхнувся.

— Вісім.

Софія вдарила його долонею в груди.

— Все. Це останній.

— Ні.

— Так.

— Не зможеш.

— Перевіримо?

Марко спокійно:

— Я тебе люблю.

Софія завмерла.

— Це маніпуляція.

— Дев’ятий?

— Ні.

— Точно?

Вона витримала три секунди.

— І я тебе люблю.

Марко переможно:

— Дев'ять.

— НЕНАВИДЖУ.

— Ні.

Софія закрила очі.

— Все. Я йду на пару.

Марко взяв її за руку.

— У тебе ще п'ятнадцять хвилин.

— Звідки знаєш мій розклад?

— Ти скидала.

Софія завмерла.

— Коли?

— Тиждень тому.

— Ти його зберіг?

— Так.

— Навіщо?

Марко знизав плечима.

— Щоб знати, коли ти вільна.

І ось знову.

Нічого величезного.

Просто розклад.

Але Софія відчула той самий маленький удар під ребрами.

— Що? — запитав він.

— Нічого.

— Хороше?

— Дуже.

---

Вони сіли на підвіконні в кінці коридору.

Марко віддав їй свій стакан американо.

— Хочеш?

Софія скривилась.