Розділ 17

Скажу при зустрічі

Софія прокинулась і одразу зрозуміла, що вчорашні гори помстились.

Боліло все.

Ноги.

Спина.

Плечі.

Навіть м’язи, про існування яких вона до цього не підозрювала.

Вона спробувала перевернутись.

— Ай.

З сусіднього ліжка:

— Жива?

— Ні.

— Добре.

— Чому добре?

— Значить, я не одна.

Оля лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

— У мене болять навіть пальці.

— Ти ними не ходила.

— Організм солідарний.

Софія обережно сіла.

Одразу пошкодувала.

— Господи.

Оля повернула голову.

— Марко вже написав?

Софія завмерла.

— Чому перше питання завжди про нього?

— Бо ти вже взяла телефон.

Софія подивилась на свою руку.

Справді.

Телефон уже був у долоні.

— Це рефлекс.

— Закоханий рефлекс.

Софія глянула на неї.

І цього разу слово не вкололо.

Не злякало.

Навпаки.

Вона тихо посміхнулась.

Оля це помітила.

— О.

— Що?

— Ти більше не заперечуєш.

— Ні.

Оля сіла.

Повільно.

Зі стогоном.

— Стоп.

— Що?

— Учора ти сказала мені.

Софія кивнула.

— Так.

— А сьогодні не береш назад?

— Ні.

Оля дивилась на неї кілька секунд.

— Ти реально закохалась.

Софія подивилась у телефон.

На заставці стояло вчорашнє фото з гір.

Вони спиною до камери.

Рука в руці.

— Так.

І знову.

Легко.

Без паніки.

Дивно, наскільки простішим стало слово після того, як вона перестала від нього тікати.

Оля усміхнулась.

— І сьогодні скажеш?

Софія одразу відчула хвилювання.

— Мабуть.

— «Мабуть»?

— Скажу.

— Добре.

— Не тисни.

— Я мовчу.

Телефон завібрував.

Марко:

Пульс є?

Софія засміялась.

Слабкий.

Ноги?

Ампутую.

Я попереджав.

Не починай.

Я можу принести допомогу.

Софія підняла брову.

Яку?

Їжу.

Вона посміхнулась.

Тоді заходь.

Три крапки.

Так легко?

Не зазнавайся. Я просто не можу сама дійти до магазину.

Романтика.

Максимальна.

Марко:

Через 40 хв.

Софія застигла.

Оля відразу:

— Що?

— Він прийде.

— Коли?

— Через сорок хвилин.

Оля подивилась на неї.

Потім на її волосся.

Потім на стару футболку.

Потім знову на неї.

— Тридцять дев’ять.

Софія різко встала.

— Чорт.

І одразу:

— Ай!

Оля почала сміятись.

— Закоханість сильніша за крепатуру.

— Замовкни.

---

Через двадцять хвилин Софія стояла перед дзеркалом.

У домашніх штанах.

Світлому светрі.

Волосся зібране в недбалий хвіст.

Вона подивилась на себе.

— Нормально.

Оля сиділа на кухні.

— Ти вже втретє сказала «нормально».

— Бо нормально.

— Тоді перестань дивитись.

Софія відійшла від дзеркала.

Через три секунди повернулась.

— Може, розпустити волосся?

— Ні.

— Чому?

— Бо ти вчора ходила десять кілометрів по горах, а сьогодні в неділю лежиш удома. Якщо він любить тільки твою укладку — краще дізнатись зараз.

Софія завмерла.

— Ти спеціально сказала «любить»?

Оля усміхнулась.

— Можливо.

— Ненавиджу.

— Ні.

Софія засміялась.

— Ви всі вже це крадете.

Дзвінок у двері.

Софія одразу перестала сміятись.

Оля подивилась.

— Оце обличчя.

— Яке?

— «Я зараз скажу людині, що люблю її».

— Я ще не зараз.

— А коли?

— Не знаю.

— Софіє.

— Воно має саме.

Дзвінок ще раз.

— Якщо ти не відкриєш, він піде.

— Не піде.

Оля підняла брови.

Софія посміхнулась.

— Уже трохи його знаю.

---

Вона відчинила.

Марко стояв із двома пакетами.

— Привіт.

— Привіт.

Він подивився на неї.

Усміхнувся.

— Ти ходиш.

— Ледь.

— Я розчарований.

— Чому?

— Думав, доведеться нести.

— Навіть не мрій.

Марко підняв пакети.

— Тоді хоча б це.

Софія відійшла.

Він зайшов.

Зняв куртку.

— Що приніс?

— Їжу.

— Я бачу.

— Дуже багато їжі.

— Навіщо?

— Бо ви вчора витратили всі калорії Карпат.

Оля з кухні:

— МАРКУ, Я ЗАВЖДИ ЗНАЛА, ЩО ТИ ХОРОША ЛЮДИНА.

Він засміявся.

— Привіт, Олю.

— Якщо там є щось солодке, можеш одразу залишатись.

Софія:

— Це моя квартира теж, між іншим.

Оля:

— Тоді голосуємо.

Марко нахилився до Софії.

— Я підкупив потрібну людину.

— Зрадник.

— Я приніс тобі карамельний капучино.

Софія замовкла.

— Тоді прощаю.

— Я знав.

---

На кухонному столі з’явились сирники, круасани, фрукти, два сендвічі й пакет маленьких пончиків.

Софія дивилась.

— Ти що, пограбував кав’ярню?

— Було по дорозі.

— Це не пояснення.

Оля вже відкривала коробку.

— Не став зайвих питань.

Марко поставив перед Софією каву.

Вона взяла.

Зробила ковток.

І знову мало не сказала.

Я тебе люблю.

Прямо зараз.

Через каву.

Знову.

Софія зупинилась.

Марко побачив.

— Що?

— Нічого.

— У тебе обличчя.

— Яке?

— Наче ти щось хотіла сказати.

Оля повільно опустила пончик.

Софія відчула її погляд.

— Ні.

Марко примружився.

— Учора ти написала, що дещо зрозуміла.

Чорт.

Він пам’ятав.

Звичайно, пам’ятав.

— Так.

— І скажеш при зустрічі.

— Так.

Оля перестала жувати.

Софія глянула на неї.

— Ти можеш їсти голосніше?

— Я взагалі мовчу.

— Саме це підозріло.

Марко подивився між ними.

— Я щось пропустив?