Розділ 16

Місце біля вікна

О четвертій нуль три ранку телефон Софії завібрував десь під подушкою.

Вона не прокинулась.

О четвертій нуль чотири завібрував знову.

Нічого.

О четвертій нуль п’ять почав дзвонити.

Софія наосліп витягнула телефон.

— Якщо це не пожежа, я тебе ненавиджу.

На іншому кінці була тиша.

Потім сонний голос Марка:

— Доброго ранку, моя дівчина.

Софія відкрила одне око.

— Я передумала.

— Щодо чого?

— Щодо стосунків.

Марко тихо засміявся.

— Через ранній підйом?

— Так.

— Справедливо.

— Котра година?

— Чотири нуль п’ять.

Софія заплющила очі.

— Нема такої години.

— Є.

— Ні.

— Ми виїжджаємо о п’ятій тридцять.

— Без мене.

— Ти вчора сказала, що їдеш.

— Учорашня Софія була дурна.

— Вона мені подобалась.

— Тоді зустрічайся з нею.

Марко засміявся вже голосніше.

З сусіднього ліжка почулося:

— ЗАТКНІТЬСЯ ОБОЄ.

Софія підняла голову.

Оля лежала з ковдрою поверх обличчя.

— Ти теж маєш вставати.

— Я знаю.

— Тоді вставай.

— Я шкодую, що погодилась.

Марко почув.

— Оля вже прокинулась?

— На жаль.

— Передай, що виїзд без запізнень.

Софія сіла.

Волосся впало на обличчя.

— Ти кому це кажеш?

— Тобі.

— Зухвало.

— Я вже готовий.

Софія завмерла.

— Що?

— Я встав о третій сорок.

— Ти хворий?

— Можливо.

— Навіщо так рано?

Пауза.

— Хотів точно не проспати.

Софія усміхнулась.

— Через гори?

— Так.

Ще пауза.

— І трохи через тебе.

Вона закрила очі.

— Марку.

— Що?

— Четверта ранку.

— І?

— Ти не маєш права говорити милі речі о четвертій ранку.

— Чому?

— Я не можу нормально реагувати.

— Можеш просто сказати, що скучила.

Софія зітхнула.

— Ми бачилися вчора.

— Це не відповідь.

— Скучила.

Тиша.

Марко явно не очікував, що вона здасться так легко.

— О.

— Що?

— Нічого.

— Ти задоволений?

— Дуже.

— Тоді дай мені п’ять хвилин.

— На що?

— Поплакати над своїм життям і встати.

— Домовились.

Софія вже хотіла скинути.

Марко сказав:

— Софіє.

— Що?

— Не засни назад.

— Не буду.

— Обіцяєш?

— Так.

— Добре.

Вона завершила дзвінок.

Поклала телефон.

Лягла.

Закрила очі.

Через десять секунд Оля сказала:

— Навіть не думай.

— Я просто моргнула.

— Лежачи?

— Так зручніше.

— ВСТАВАЙ.

---

О четвертій сорок дві квартира виглядала так, ніби в ній стався дуже повільний вибух.

Одяг.

Рюкзаки.

Термос.

Павербанки.

Дві куртки на стільці.

Оля шукала другу рукавичку.

Софія — свою гідність.

Ніхто не знаходив.

— Ти взяла воду? — запитала Оля.

— Так.

— Зарядку?

— Так.

— Теплі шкарпетки?

— Так.

— Серветки?

— Так.

— Марка?

Софія повернулась.

— Що?

Оля абсолютно серйозно застебнула рюкзак.

— Перевіряю список необхідного.

Софія кинула в неї шапкою.

— Іди ти.

Оля зловила.

— До речі, ця краща.

— Віддай.

— Ні. Бери чорну.

— Чому?

— Під куртку пасує.

Софія примружилась.

— Ти зараз допомагаєш мені виглядати краще перед Марком?

— Я допомагаю фотографіям не бути жахливими.

— А.

— Але так.

Софія засміялась.

Телефон завібрував.

Марко:

Я під будинком.

Софія завмерла.

Оля побачила.

— Він?

— Так.

— Рано.

— На три хвилини.

Оля подивилась на годинник.

— Це точно Марко?

— Схоже, закоханість лікує запізнення.

Обидві замовкли.

Софія сама почула слово.

Закоханість.

Оля повільно повернула голову.

Софія взяла рюкзак.

— Навіть не починай.

— Ти сама сказала.

— Я сказала загально.

— Звичайно.

— Ходімо.

---

Марко стояв біля машини Андрія.

З двома стаканчиками кави.

Софія побачила їх першими.

Потім його.

— Ні.

Марко усміхнувся.

— Доброго ранку.

— Ти приніс каву?

— Так.

— О четвертій п’ятдесят сім?

— Технічно майже п’ята.

— Це не виправдання.

Він простягнув їй стаканчик.

— Карамельний.

Софія взяла.

— Я тебе за це люблю.

Тиша.

Повна.

Навіть ранкове місто ніби вимкнулось.

Софія завмерла.

Марко теж.

Оля, яка стояла позаду, дуже повільно підняла брови.

Андрій визирнув із-за керма.

— О.

Софія закрила очі.

— Я мала на увазі каву.

Марко мовчав.

— Тобто не каву.

— Я мала на увазі, що люблю, коли ти приносиш каву.

Марко продовжував дивитися.

Софія почервоніла.

— Не роби так.

— Як?

— Наче я щойно…

— Сказала, що любиш мене?

Андрій видав звук, схожий на придушений сміх.

Оля відвернулась, але плечі тряслись.

Софія подивилась на всіх.

— Я їду додому.

Марко одразу взяв її за руку.

— Ні.

— Відпусти.

— Не можу.

— Чому?

Він усміхнувся.

— Ти мене любиш.

Софія вдарила його рукавичкою по грудях.

— ЗАМОВКНИ.

— Це буде найкраща поїздка.

— Для тебе — остання.

Андрій:

— Можемо вже їхати, поки вона не вбила водія за компанію?

Оля відчинила задні двері.

— Я сідаю біля вікна.

Марко одразу:

— Ні.

Оля повернулась.

— Що?

— Софія біля вікна.

Софія подивилась.

— Чому?

Марко відкрив задні двері.

— Бо ти любиш дивитись у вікно.

Вона завмерла.

— Звідки ти знаєш?

— У трамваях завжди сідаєш біля вікна.

Софія мовчала.