Розділ 15

Софія не накручувала себе.

Вона просто о другій сімнадцять ночі читала про Краків.

Це абсолютно різні речі.

Вона дізналась, скільки їхати зі Львова автобусом.

Скільки потягом із пересадками.

Які там університети.

Скільки триває семестр.

Яка погода взимку.

Скільки коштує оренда кімнати.

І навіть випадково відкрила статтю:

«Стосунки на відстані: як зберегти близькість».

Закрила її приблизно через три секунди.

— Ні.

Телефон лежав на подушці.

Софія дивилась у стелю.

— Він навіть не пройшов співбесіду.

Тиша.

— І взагалі це наступного року.

Ще тиша.

— І Краків не Австралія.

З сусіднього ліжка:

— Ти можеш вести цей діалог трохи тихіше?

Софія завмерла.

— Ти не спиш?

Оля повернулась на інший бік.

— Уже ні.

— Вибач.

Пауза.

— Краків? — сонно запитала Оля.

Софія мовчала.

Оля відкрила очі.

— Що Краків?

— Марко подався на обмін.

Сон із Олі зник.

— Куди?

— У Краків.

— Коли?

— Наступного навчального року.

— На скільки?

— Семестр.

Оля сіла.

— І він тобі сказав?

Софія скривилась.

— Випадково.

— Як це?

— Переслав не той скриншот.

— О.

— Не «окай».

— Це вже ваш сімейний тригер.

Софія кинула на неї погляд.

Оля стала серйознішою.

— Ти образилась?

— Трошки.

— Бо не сказав?

— Так.

Софія перевернулась на спину.

— Але він подав заявку ще до нашого знайомства.

— Це важливо.

— Знаю.

— І ще нічого не вирішено.

— Знаю.

— Тоді що тебе гризе?

Софія кілька секунд мовчала.

— Те, що це взагалі існує.

— Краків?

— Можливість, що він поїде.

Оля кивнула.

Софія продовжила:

— Ще вчора моєю найбільшою проблемою було, називати його хлопцем чи ні.

— Тепер називаєш.

— Так.

— І вже плануєш розрив через рік?

Софія повернула голову.

— Я не планую розрив.

— Тоді що ти робила в телефоні о другій ночі?

Софія мовчала.

Оля протягнула руку.

— Дай.

— Що?

— Телефон.

— Навіщо?

— Хочу побачити історію пошуку.

— Ні.

— Значить, там жах.

— Нічого там нема.

Оля примружилась.

Софія здалась.

— Я просто подивилась, скільки їхати до Кракова.

— І?

— Приблизно шість-сім годин автобусом.

Оля повільно кивнула.

— Тобто ти не накручуєш себе.

— Саме.

— Ти вже плануєш логістику.

Софія накрила обличчя подушкою.

— Я ненавиджу свій мозок.

— Це взаємно.

— Дуже підтримала.

— Софіє.

Оля лягла назад.

— Завтра поговори з ним.

— Ми домовились.

— І не вирішуй нічого наперед.

— Я не…

Оля подивилась.

Софія зітхнула.

— Добре.

— І не став йому питання в стилі: «А якщо ти поїдеш і знайдеш там красиву польку?»

Софія мовчала.

Оля повільно підняла голову.

— ТИ ВЖЕ ПРО ЦЕ ДУМАЛА?

— На добраніч.

— Софіє!

— Я сплю.

— Господи.

О восьмій нуль дві Марко написав:

Ти спала?

Софія, яка саме дивилась на телефон, відповіла:

Так.

Пауза.

Скільки?

Достатньо.

Це не число.

Чотири години.

Відповідь прийшла миттєво.

Софіє.

Що?

Я ж просив не накручувати.

Я не накручувала.

Що ти робила?

Софія подумала.

Досліджувала.

Марко:

Краків?

Вона завмерла.

Звідки знаєш?

Бо я вже трохи тебе знаю.

Софія усміхнулась.

Може.

Скільки їхати автобусом?

Вона нахмурилась.

Звідки…

Шість-сім годин.

Софія сіла рівніше.

ТИ ТЕЖ ДИВИВСЯ?

Пауза.

Може.

І несподівано стало легше.

Не тому, що проблема зникла.

Просто виявилось, що вона не одна сиділа вночі й думала.

Ти теж не спав?

Трохи краще за тебе.

Скільки?

П’ять.

Софія усміхнулась.

Переміг.

Дякую.

Пауза.

Поговоримо сьогодні нормально.

Так.

Після твоїх пар?

О четвертій.

Я чекатиму.

Софія дивилась на повідомлення.

Знову годину?

Якщо треба.

Навіщо?

Відповідь:

Бо ти моя дівчина, дурне питання.

Софія притиснула телефон до грудей.

А потім одразу написала:

Не використовуй це як універсальну відповідь.

Чому? Дуже зручно.

Марку.

Добре.

Через секунду:

Моя дівчина.

Софія посміхнулась.

Нестерпний.

Твій.

Вона більше не сперечалась.

Пари тягнулись катастрофічно довго.

Особливо остання.

Софія разів п’ять намагалася слухати.

Разів п’ять поверталась думками до одного.

А якщо він поїде?

Не зараз.

Не завтра.

Але одного дня.

І що тоді?

Вона ненавиділа питання без відповіді.

Ще більше ненавиділа питання, на які відповіді поки не існувало.

Оля сиділа поруч.

На цей раз не жартувала.

Лише один раз тихо сказала:

— Не вигадуй розмову за нього.

Софія подивилась.

— Я не вигадую.

Оля підняла брову.

— Добре. Уже вигадала три версії.

— Сім.

— Господи.

— В одній він вирішує не їхати.

— А ти хочеш?

Софія завмерла.

Оля поставила просте питання.

І відповідь чомусь не була простою.

— Не знаю.

— От із цього й почни.

Марко чекав біля виходу.

Без кави.

І Софія одразу зрозуміла: він теж сприймає розмову серйозно.