Розділ 14

Скажи це нормально

О третій п’ятдесят сім Софія вже зібрала речі.

Пара закінчувалась о четвертій.

Викладач ще говорив.

На дошці було щось важливе.

Напевно.

Софія не знала.

Бо останні сім хвилин дивилась на годинник.

Оля сиділа поруч і спостерігала за цим із виразом глибокого розчарування в людстві.

— Ще раз подивишся — швидше не піде.

— Я просто контролюю час.

— Ти дивилась хвилину тому.

— Може, батарейка сідає.

— На настінному годиннику?

Софія повернулась до неї.

— Ти сьогодні дуже балакуча.

— А ти сьогодні дуже не тут.

— Я слухаю.

Викладач у цей момент сказав:

— Отже, це буде на наступному модулі.

Софія автоматично:

— Так.

Оля закрила рот рукою, щоб не засміятись.

Викладач подивився на Софію.

— Пані Левицька, що саме «так»?

Тиша.

Софія повільно випросталась.

— Те, що…

Оля вже трусилась від сміху.

— …це буде на наступному модулі.

— Я щойно це сказав.

— Саме тому погоджуюсь.

Кілька людей засміялись.

Викладач зітхнув.

— Добре. Хоч хтось підтримує мої рішення.

Софія кивнула.

— Завжди.

Оля прошепотіла:

— Ти безнадійна.

— Мовчи.

Телефон у сумці завібрував.

Софія одразу потягнулась.

Оля схопила її за руку.

— Ні.

— Відпусти.

— До кінця пари дві хвилини.

— Це може бути важливо.

— Марко чекає внизу.

Софія завмерла.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти сказала це приблизно п’ять разів.

— Я не говорила п’ять.

— Три. Але з твоїм обличчям це рахується за п’ять.

Викладач нарешті сказав:

— На сьогодні все.

Софія встала ще до останнього слова.

Оля навіть не рухалась.

— Ти йдеш?

— Так.

— Я навіть не питаю куди.

— У тебе свої справи.

— Нема.

— Знайдуться.

Оля усміхнулась.

— Передавай привіт своєму майже хлопцю.

Софія вже йшла до дверей.

Зупинилась.

Повернулась.

— Не називай його так.

Оля підняла брови.

— А як?

Софія відкрила рот.

І завмерла.

— От, — сказала Оля.

— Бувай.

---

Марко справді чекав унизу.

Сидів на підвіконні біля входу.

У руках — дві кави.

Софія побачила його.

І все ще ловила себе на тому, що при вигляді нього першим реагувало не мислення.

А щось під ребрами.

Ніби маленький перемикач:

ось він.

Марко підняв голову.

Усміхнувся.

Софія підійшла.

— Ти давно?

— Годину.

Вона завмерла.

— Серйозно?

Марко засміявся.

— Ні. Хвилин десять.

— Ідіот.

— Привіт.

— Привіт.

Він простягнув їй стаканчик.

— Карамельний.

— Дякую.

Софія взяла.

Марко дивився.

— Що?

— Нічого.

— Ти щось чекаєш.

— Я?

— Так.

— Ні.

Софія примружилась.

— Ти сьогодні дивний.

— Ти вчора сказала, що в університеті без цирку.

— А.

Марко зробив ковток американо.

— Тому я дисциплінований.

Софія подивилась навколо.

Біля входу людей було небагато.

Кілька студентів проходили повз.

Ще двоє стояли біля сходів.

— Марку.

— М-м?

— Іди сюди.

Він навіть не встиг запитати навіщо.

Софія взяла його за край толстовки й сама поцілувала.

Коротко.

Просто.

І відразу відступила.

Марко застиг.

— Що? — запитала вона.

Він подивився навколо.

— Тут університет.

— Я знаю.

— Люди.

— Теж знаю.

— А цирк?

— Не бачу цирку.

Марко повільно почав усміхатись.

— Ти прогресуєш.

— Не зазнавайся.

Він нахилився ближче.

— Можна ще один прогрес?

— Ні.

— Шкода.

Софія взяла його за руку.

— Ходімо.

Марко подивився на їхні пальці.

— Це теж прогрес?

— Якщо будеш коментувати кожну дрібницю, відпущу.

— Мовчу.

Він стиснув її руку міцніше.

---

— Куди ми йдемо?

— До Андрія.

Софія зупинилась.

— До кого?

— Мого друга.

— Того самого?

— Якого?

— Ти казав. Один із двох близьких друзів.

Марко глянув на неї.

— Ти пам’ятаєш.

— Я багато чого пам’ятаю.

— Це трохи лякає.

— Я можу забути.

— Не треба.

Вони пішли далі.

Софія зробила ковток кави.

Потім ще один.

Потім:

— Навіщо ми йдемо до Андрія?

— Він запросив.

— Тебе.

— Нас.

Софія повільно повернула голову.

— Нас?

— Так.

— Він знає про мене?

Марко засміявся.

— Звичайно.

— Що значить «звичайно»?

— Я про тебе розповідав.

Софія відчула дуже конкретне тепло в животі.

— Що саме?

— Різне.

— Марку.

— Що?

— Що саме?

Він задумався.

— Що ти вилила на мене каву.

— Прекрасно.

— Що ми ведемо фестиваль.

— Вели.

— Що ти крадеш їжу.

— Один раз.

— Що не вмієш переходити дорогу.

— Наклеп.

— Що багато говориш.

— Я зараз розвернусь.

Марко засміявся.

— І що мені дуже подобаєшся.

Софія мовчала.

Ось так.

Посеред вулиці.

Ніби нічого.

— А.

— Хороше «а»?

— Можливо.

— Це він теж знає.

— Що?

— Що ти кажеш «а», коли не знаєш, що відповісти.

Софія штовхнула його плечем.

— Ти обговорюєш мене з друзями?

— Іноді.

— Жах.

— Ти з Олею ні?

Софія відразу:

— Це інше.

— Звичайно.

— Вона сама лізе.

— Андрій теж.

— І що він сказав?

Марко посміхнувся.

— Що хоче подивитися на людину, через яку я раптом почав відповідати на повідомлення посеред розмов.

Софія не втрималась.

Засміялась.

— Ти це робиш?

— Може.

— Це невиховано.

— Знаю.