Розділ 13

При всіх

Софія побачила Марка ще до того, як він побачив її.

І це було помилкою.

Бо тепер у неї було приблизно шість секунд, щоб вирішити, як поводитися.

Варіант перший:

підійти нормально.

Варіант другий:

усміхнутися.

Варіант третій:

зробити вигляд, що вона його не бачить, а потім випадково зустрітися біля аудиторії.

Варіант четвертий:

розвернутися й піти в інший корпус.

Софія зупинилась посеред коридору.

— Ти чого?

Оля мало не врізалась у неї.

— Нічого.

— Він там?

Софія повільно повернула голову.

— Звідки ти знаєш?

Оля навіть не дивилась уперед.

— У тебе обличчя змінилось.

— Яке?

— Як у кота, який побачив відкриту банку тунця.

— Господи.

— Де він?

— Не дивись.

Оля одразу подивилась.

— А.

Марко стояв біля вікна з Артемом.

Щось говорив.

Сміявся.

У звичайній темній толстовці.

Після піджака, сорочки й фестивалю він знову виглядав як той Марко, якого Софія зустріла першого дня.

Тільки тепер вона знала, як він цілується.

Ця думка з'явилась абсолютно без дозволу.

Софія відчула, як щоки нагріваються.

— Ой, — сказала Оля.

— Що?

— Ти почервоніла.

— Тут жарко.

— Листопад.

— Всередині.

— Вікно відкрите.

— Олю.

— Мовчу.

Марко повернув голову.

Побачив Софію.

І усміхнувся.

Так.

Саме так.

Наче навколо не було ще сорока студентів.

Наче він чекав тільки її.

Софія автоматично усміхнулась у відповідь.

— Все, — сказала Оля.

— Що все?

— Я вам заважаю.

— Ти нікуди не…

— Бувай.

— Олю!

Але вона вже пішла.

Зрадниця.

Марко попрощався з Артемом і рушив до Софії.

Софія раптом згадала вчорашню розмову.

«Ти будеш ховати руку, якщо побачиш знайомих?»

«Не буду».

І ще:

«Не цілуй мене посеред коридору при всіх».

Добре.

Чудово.

Вона сама встановила правила.

Марко підійшов.

— Привіт.

— Привіт.

І зупинився.

Просто стояв.

Софія дивилась на нього.

Він на неї.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ти щось задумав.

— Ні.

— Марку.

— Я виконую правила.

Софія примружилась.

— Які?

— Без цирку в коридорі.

Вона згадала.

— А.

Марко ледь усміхнувся.

— Але в щоку було можна.

— Було.

— Добре.

Він нахилився.

Легко поцілував її в щоку.

Абсолютно невинно.

Швидко.

І відступив.

Софія відчула, як усередині стало тепло.

— Все? — вирвалось у неї.

Марко підняв брови.

Софія закрила очі.

— Чорт.

Він уже посміхався.

— Ми це десь проходили.

— Забудь.

— Тобі мало?

— Я не це мала на увазі.

— Другий раз.

— Марку.

— Добре.

Він простягнув руку.

Не демонстративно.

Просто між ними.

Софія подивилась.

Потім вклала свою.

Марко переплів пальці.

І тільки тоді вона помітила, скільки людей навколо.

Хтось проходив.

Хтось дивився.

Двоє дівчат із паралельної групи явно впізнали її.

Софія відчула перший імпульс відпустити.

Марко цього не помітив.

Або зробив вигляд.

І Софія згадала свою обіцянку.

Не ховати.

Тому залишила руку.

Навіть сильніше стиснула його пальці.

Марко глянув.

— Що?

— Нічого.

— Хороше?

Софія усміхнулась.

— Хороше.

---

До аудиторії вони йшли разом.

Рука в руці.

І Софія раптом зрозуміла, наскільки це інше, коли навколо знайомі.

Ввечері на вулиці вони були просто двома людьми.

Тут усі мали очі.

І, на жаль, роти.

Першою їх помітила Юля.

— СТОП.

Софія завмерла.

— Ні.

Юля стояла біля дверей.

Подивилась на їхні руки.

Потім на Софію.

Потім на Марка.

— Ні-ні-ні.

— Юлю, — попередила Софія.

— Я ПРОПУСТИЛА ЩОСЬ?!

Марко тихо:

— Схоже, так.

Софія штовхнула його плечем.

Юля вже підбігла.

— КОЛИ?

— Не кричи.

— ВЧОРА?

— Юлю.

— ПІСЛЯ ФЕСТИВАЛЮ?!

Марко:

— Можливо.

Софія різко повернулась.

— Ти мені взагалі не допомагаєш.

— Я чесний.

Юля схопила Софію за обидві руки.

Точніше, спробувала.

Одна була зайнята Марком.

Вона подивилась на їхні пальці.

— Господи.

— Що?

— Ви навіть руки тримаєте.

Софія:

— Люди так роблять.

— Ви десять днів поводились, ніби дотик плечами — подія міжнародного масштабу.

Марко засміявся.

Софія:

— Це неправда.

Юля подивилась на нього.

— Правда?

— Абсолютна.

— Зрадник.

Юля засміялась.

— Ви тепер разом?

Тиша.

От.

Питання.

Софія відчула, як пальці Марка трохи стиснули її руку.

Не сильно.

Просто нагадування:

не треба поспішати.

Вона подивилась на нього.

Марко не відповів за неї.

Просто чекав.

Софія повернулась до Юлі.

— Ми…

Вона зупинилась.

Юля чекала.

— Ми щось типу…

Марко тихо:

— Не кажи «майже».

Софія ледь не засміялась.

— Я знаю.

— Я просто нагадую.

Юля вже переводила погляд між ними.

— У вас знову якісь правила?

— Було багато, — сказала Софія.

— Всі провалились, — додав Марко.

Софія подивилась на нього.

— Не всі.

— Назви одне живе.

Вона задумалась.

Не знайшла.

Юля нетерпляче:

— ТАК ВИ РАЗОМ ЧИ НІ?

Софія видихнула.

— Ми ні з ким іншим не зустрічаємось.

Юля моргнула.

— Це найдовша версія слова «так», яку я чула.

Марко засміявся.

Софія почервоніла.

— Все. Іди.

— Ви цілувались?

— ЮЛЯ.

— Це було запитання.