Розділ 12

Тепер що?

Софія прокинулась із посмішкою.

Це було жахливо.

По-перше, вона ніколи не прокидалась із посмішкою.

Зазвичай вона прокидалась із думкою, що ранок — це система покарання, придумана людьми, які ненавидять сон.

По-друге, вона ще навіть не відкрила очей.

Просто лежала.

І усміхалась.

Бо пам’ятала.

Тераса.

Місто внизу.

Маркове:

«Я можу тебе поцілувати?»

Її:

«Так».

Перший поцілунок.

Другий.

Третій біля зупинки.

І той останній, через який вона пропустила трамвай.

Софія повільно натягнула ковдру на голову.

— Господи.

З сусіднього ліжка миттєво:

— Прокинулась?

Софія завмерла.

— Ні.

— Чудово.

Оля сіла.

— Тоді я можу допитувати тебе уві сні.

— Ні.

— Я чекала до другої ночі.

— Я прийшла о дванадцятій.

— Потім ти сказала: «Я втомилась, завтра».

— І?

— Настало завтра.

Софія визирнула з-під ковдри.

Оля вже сиділа, схрестивши ноги.

У руках — чашка.

Обличчя — абсолютно серйозне.

— Ти так виглядаєш, ніби зараз протокол складатимеш.

— Я підготувалась.

— Я нічого не розповідатиму.

— Тоді я сама реконструюю.

Софія закрила очі.

— Боже.

Оля почала загинати пальці.

— Фестиваль закінчився.

— Так.

— Ви втекли.

— Не втекли.

— Не попрощались ні з ким.

— Це не те саме.

— Ви пішли удвох.

— Так.

— Ти поставила мені плюс.

— На твоє прохання.

— Значить, поцілувались.

Софія відчула, як щоки вже стають гарячими.

— Так.

Оля застигла.

Хоча знала.

Хоча сама це витягнула.

Але почути вголос було інше.

— Нарешті.

— Не починай.

— Хто перший?

— Олю.

— Це базове питання.

— Марко.

Оля притиснула чашку до грудей.

— Я знала.

— Чого ти так радієш?

— Бо я пережила одинадцять розділів вашого «майже».

Софія примружилась.

— Яких ще розділів?

Оля махнула рукою.

— Образно.

— Дуже дивно образно.

— Далі.

— Ні.

— Де?

— Олю.

— ДЕ?

Софія зітхнула.

— На оглядовому майданчику.

Оля завмерла.

— Серйозно?

— Так.

— З видом на місто?

— Так.

— Ввечері?

— Так.

— Господи, це жахливо романтично.

— Він не спеціально.

— Софіє.

— Що?

— Він привів тебе ввечері на оглядовий майданчик після фестивалю.

Софія мовчала.

— Добре. Можливо, трохи спеціально.

Оля подивилась у стелю.

— Дякую.

— Кому?

— Всесвіту. Бо ще одна ваша спільна зупинка біля трамвая — і я б зійшла з розуму.

Софія засміялась.

— І все?

— Що все?

— Поцілувались один раз?

Софія схопила подушку.

Оля відразу:

— ДВА?

Подушка полетіла.

— ТРИ?!

— Замовкни!

Оля відбилась подушкою.

— ЧОТИРИ?!

— Ти хвора!

— Це наукова цікавість!

— Це порушення приватності!

Оля реготала.

Софія теж.

І саме в цей момент телефон завібрував.

Обидві замовкли.

Оля повільно подивилась на телефон.

Потім на Софію.

— Він.

— Може, ні.

— Софіє.

— Добре. Він.

Софія взяла телефон.

Марко:

Доброго ранку.

І ще:

У мене є важливе питання.

Софія відчула легке хвилювання.

Яке?

Три крапки.

Ти завжди цілуєш хлопців, а потім тікаєш у трамвай?

Софія засміялась.

Оля одразу:

— Що?!

— Нічого.

— ПОКАЖИ.

— Ні.

Софія написала:

Я не втекла. Я пропустила трамвай через тебе.

Марко:

Технічно через себе.

Ти стояв поруч.

Моя присутність не є злочином.

Поки.

Марко:

Ти знову використовуєш це слово.

Софія усміхнулась.

Сьогодні кава?

Відповідь прийшла відразу.

Так.

Потім:

Але є проблема.

Що?

Я не знаю, як тепер тебе вітати.

Софія завмерла.

Оля помітила.

— Що?

Софія показала екран.

Оля прочитала.

Підняла очі.

— О.

— От.

— Це справді проблема.

— Дякую.

Марко написав:

Раніше було «привіт».

Пауза.

А тепер?

Софія довго дивилась.

Потім набрала:

Теж «привіт».

Марко:

Нудно.

А що ти хочеш?

Три крапки з’явилися миттєво.

Можу показати при зустрічі.

Софія закрила обличчя долонею.

Оля побачила.

— Що він написав?

— Нічого.

— Ти почервоніла.

— Мені жарко.

— У нас вікно відкрите.

— Замовкни.

---

Через дві години Софія стояла перед тим самим дзеркалом, перед яким останнім часом проводила підозріло багато часу.

— Це вже діагноз, — сказала Оля.

— Що?

— Ти знову перевдягаєшся.

— Я не перевдягаюсь.

— Ти змінила футболку.

— Та була пом’ята.

— Потім светр.

— Цей тепліший.

— Потім джинси.

— Там пляма.

— Якої нема.

Софія повернулась.

— Ти сьогодні обов’язково маєш мене довести?

— Просто цікаво спостерігати, як людина, яка два тижні казала «це не побачення», тепер збирається на перше побачення.

Софія завмерла.

— Це не…

Оля підняла палець.

— Навіть не смій.

— Що?

— Ви вже цілувались.

— І?

— Він запросив тебе на каву.

— І?

— Удвох.

— І?

— Після того як ви обоє сказали, що подобаєтесь одне одному.

Софія мовчала.

Оля посміхнулась.

— Назви це як хочеш.

— Добре.

Софія взяла сумку.

— Це побачення.

Оля відкрила рот.

Софія сама застигла.

— Я сказала це?

— Так.

— Вголос?

— Так.

Софія зітхнула.

— Жах.

— Прогрес.

---

Марко чекав біля кав’ярні.

Софія побачила його.