Розділ 11

Софія прокинулась о шостій п’ятдесят дві.

Без будильника.

Без повідомлень.

Без Олі.

Просто відкрила очі — і одразу згадала.

Сьогодні фестиваль.

А через секунду:

Після останнього номера.

Вона різко перевернулась на інший бік.

— Ні.

Оля ворухнулась.

— Що «ні»?

— Спи.

— Ти знову говориш сама з собою?

— Так.

— Це Марко?

— Ні.

Оля відкрила одне око.

— Тоді точно Марко.

Софія натягнула ковдру на голову.

— Сьогодні важливий день.

— Я знаю.

— Тому не починай.

— Я й не починала.

Пауза.

— Ти вже вирішила, де ви поцілуєтесь?

Софія скинула ковдру.

— Олю!

— Що?

— У нас фестиваль.

— А після фестивалю?

— Нічого.

Оля просто дивилась.

Софія витримала секунд п’ять.

— Добре. Можливо.

Оля посміхнулась.

— Нарешті.

— Але я не знаю.

— Що не знаєш?

— Як це взагалі має статись.

Оля сіла.

— Софіє.

— Що?

— Люди не складають технічне завдання на поцілунок.

— Я знаю.

— Тоді в чому проблема?

Софія зітхнула.

— Я почну думати.

— Про що?

— Про все.

— Це твоя головна хвороба.

— Дуже дякую.

Оля встала з ліжка.

— Просто не думай.

Софія подивилась на неї.

— Надзвичайна порада.

— Я серйозно.

— Я теж серйозно кажу, що не можу просто вимкнути голову.

Оля пішла до ванної.

— Тоді Марко вимкне.

Софія взяла подушку.

— Я зараз кину.

Двері ванної зачинились.

Зсередини:

— ТІЛЬКИ НЕ В ОБЛИЧЧЯ!

О дев’ятій сорок три Марко написав:

Не нервуй.

Софія дивилась на повідомлення секунд десять.

Це ти собі?

Може.

Я не нервую.

Брешеш.

Ти теж.

Дуже.

Вона усміхнулась.

Добре.

Марко:

Улюблене слово.

Софія:

Сьогодні воно нам знадобиться.

Пауза.

Софіє.

Що?

Все буде добре.

Вона перестала усміхатись так широко.

Замість цього просто відчула тепло.

Знаю.

І через секунду:

Бо якщо щось піде не так, винен ти.

Марко:

О. Оце вже моя Софія.

Вона прочитала фразу двічі.

Моя Софія.

Він міг не мати це на увазі.

Звичайний вислів.

Але її мозок, звичайно, вирішив зробити з нього катастрофу.

Не розслабляйся.

Не планував.

До університету Софія приїхала раніше.

На двадцять хвилин.

Це було настільки неприродно, що охоронець на вході подивився на неї з підозрою.

Усередині вже панував хаос.

Хтось тягнув декорації.

Хтось перевіряв світло.

Настя ходила зі списком і виглядала так, ніби тримала на плечах міжнародний саміт.

— Софіє!

— Я тут.

Настя подивилась на годинник.

— Ти рано.

— Не звикай.

— Марка ще нема.

Софія миттєво:

— Я не питала.

Настя повільно усміхнулась.

— Я просто сказала.

— Добре.

— Дуже добре.

— Настю.

— Мовчу.

Софія пішла за куліси.

Перевірила сценарій.

Мікрофон.

Порядок номерів.

Ще раз сценарій.

Потім телефон.

Нічого.

Ще раз сценарій.

Телефон.

Нічого.

— Ти його чекаєш? — запитала Юля.

Софія навіть не повернулась.

— Ні.

— Я не сказала кого.

— Ви вже всі однакові.

Юля засміялась.

— Він скоро прийде.

Софія нарешті глянула.

— Я знаю.

— Звідки?

— Він завжди приходить.

— За дев’ять днів ти вже знаєш його «завжди»?

Софія відкрила рот.

Закрила.

— Іди роби декорації.

— Уже зробила.

— Зламай ще щось.

— З радістю.

Марко прийшов о одинадцятій сорок сім.

Софія побачила його ще з іншого кінця залу.

І забула, що говорила Настя.

Бо сьогодні він був не в толстовці.

Не у светрі.

Не в куртці.

Темні штани.

Біла сорочка.

Темний піджак.

Волосся нарешті хоч трохи вкладене.

Софія просто дивилась.

Настя говорила:

— …після третього блоку ми переносимо конкурс, а потім…

Замовкла.

Подивилась на Софію.

Потім у той самий бік.

Потім знову на Софію.

— А.

Софія різко:

— Що?

— Нічого.

— Не смій.

— Я взагалі мовчу.

Марко побачив її.

І зупинився.

Тепер уже він дивився.

Софія сьогодні була в темно-зеленій сукні трохи вище коліна, з довгими рукавами й простим поясом. Волосся вона залишила розпущеним, хоча вранці передумувала разів сім.

Марко підійшов.

Не відводячи очей.

— Привіт.

— Привіт.

Пауза.

Настя все ще стояла поруч.

Софія відчула.

— Настю.

— Що?

— Іди.

— Я тут працюю.

— Працюй десь там.

Настя засміялась.

— Добре.

Вона відійшла.

Марко подивився Софії в очі.

— Ти…

— Що?

Він видихнув.

— Дуже красива.

Софія відчула, як щоки нагрілись.

— Дякую.

Марко ледь усміхнувся.

— І знову без образ.

— Сьогодні особливий день.

— Значить, можна ще?

— Не перегинай.

Вона оглянула його.

— Ти теж.

— Що я?

— Нормально виглядаєш.

Марко підняв брови.

— Нормально?

— Дуже нормально.

— Софіє.

Вона засміялась.

— Добре. Гарно.

— Оце вже краще.

— Не звикай.

Марко нахилився трохи ближче.

— Після останнього номера.

Софія завмерла.

— Що?

— Ти пам’ятаєш.

Вона дивилась на нього.

— Пам’ятаю.

— Нервуєш?

— Через фестиваль.

— Брехня.

— Трошки через тебе.

Марко усміхнувся.

— Добре.

— Не радій.