Розділ 10

Правило програло

О сьомій двадцять ранку Софія вже знала дві речі.

Перша: вона майже не спала.

Друга: це повністю вина Марка.

Технічно він нічого не робив.

Після їхньої останньої переписки він написав тільки:

Спи.

Софія відповіла:

Сам спи.

Він поставив реакцію-серце.

І на цьому все.

Але проблема була в попередніх повідомленнях.

Тебе.

Мені вже теж мало «майже».

Мені здається, воно вже програло.

Софія прокручувала їх у голові приблизно до третьої ночі.

А потім ще трохи.

Тепер вона лежала на спині, дивилась у стелю й почувалася людиною, яка вчора добровільно підірвала міст, по якому сьогодні треба було пройти назад.

Оля спала.

Софія обережно взяла телефон.

Жодних повідомлень.

— Добре.

Відклала.

За десять секунд знову взяла.

— Просто час перевіряю.

Телефон показував той самий час плюс десять секунд.

— Дуже корисно.

— Ти з ким говориш? — сонно запитала Оля.

Софія здригнулась.

— З собою.

— Це вже погано.

— Спи.

Оля не рухалась.

— Він написав?

— Ні.

Одне око відкрилось.

— А ти чекаєш?

— Ні.

Друге теж.

— Софіє.

— Що?

— Ти лежиш з телефоном у руці о сьомій ранку.

— Люди користуються телефонами.

— Звичайно.

Софія перевернулась на бік.

— В нас сьогодні генеральна репетиція.

— І?

— Нічого.

— Ти боїшся його побачити.

— Не боюсь.

— Після вчорашнього?

Софія мовчала.

Оля сіла.

— Що він написав після того, як ти поїхала?

— Нічого особливого.

— Дай телефон.

— Ні.

— Значить, особливе.

— Олю.

— Добре. Скажи словами.

Софія натягнула ковдру до підборіддя.

— Ми трохи поговорили.

— Про?

— Про нас.

Оля вже остаточно прокинулась.

— І?!

— Тихіше.

— Я тихо.

Вона не була тихо.

— Ну?

Софія зітхнула.

— Він написав, що більше не хоче «майже».

Оля повільно посміхнулась.

— Продовжуй.

— І що…

— Що?

Софія закрила обличчя ковдрою.

— Що хоче мене.

Кілька секунд була абсолютна тиша.

Потім:

— В СЕНСІ?!

Софія висунула голову.

— Тихіше!

— Він прямо так написав?

— Так.

— «Я хочу тебе»?

— Просто «тебе».

Оля притиснула долоні до рота.

— Господи.

— Не починай.

— А ти що?!

— Що?

— Що відповіла?

— Що мені теж мало «майже».

Оля повільно опустила руки.

— Софіє.

— Що?

— Ви двоє найбільш сексуально напружені люди без сексу, яких я знаю.

Софія кинула в неї подушкою.

— Немає в нас нічого сексуального!

— Я не про секс. Я про те, що ви вже десять днів поводитесь, ніби герої серіалу, яким сценарист заборонив поцілуватись до фіналу сезону.

— Дев'ять.

Оля завмерла.

— Що?

Софія теж.

— Нічого.

Оля повільно посміхнулась.

— Ти рахуєш дні?

— Це просто…

— Дев'ять.

— Випадково пам'ятаю.

— Дев'ять днів, Софіє.

— І?

— І ти вже знаєш, скільки днів його знаєш.

Софія взяла другу подушку.

— Ще слово.

— Мовчу.

Телефон завібрував.

Обидві подивились.

Софія швидко взяла.

Марко:

Доброго ранку.

Пауза.

І ще:

Я сьогодні вирішив поводитись нормально.

Софія усміхнулась.

Це погроза?

Попередження.

Ти не вмієш нормально.

А ти?

Я взірець.

Тоді побачимось, взірець.

Софія дивилась на екран.

Написала:

Марку.

Що?

Вона не знала, що хотіла сказати.

Можливо:

Про вчора.

Можливо:

Ти серйозно?

Можливо:

Я теж тебе хочу.

Останнє вона стерла ще в голові.

Нічого.

Відповідь:

Знову?

Так.

Пауза.

Добре.

І потім:

Але я пам'ятаю все, що ти написала.

Софія закрила очі.

Оля дивилась на неї.

— Що?

— Нічого.

— У тебе червоні вуха.

— Відчепись.

---

Перед університетом Марка не було.

Софія сказала собі, що це добре.

Потім увійшла всередину.

Його не було в коридорі.

Це теж добре.

Біля актової — теж.

Ще краще.

Вона зайшла в зал.

— Привіт! — крикнула Настя зі сцени. — Сьогодні всі живі?

— Поки так.

— Не використовуй це слово.

Софія зупинилась.

— Чому?

Настя глянула на неї.

— Просто воно мене нервує.

Софія тихо засміялась.

— Мене теж.

— Що?

— Нічого.

— О, ви вже всі заразились.

Софія поклала сумку в першому ряду.

— Марка не було?

— Був.

Серце відразу:

тук.

— А де?

Настя підняла брову.

Софія одразу:

— Нам треба репетирувати.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Пішов по мікрофонні батарейки.

— А.

— Повернеться.

— Я не питала.

Настя мовчала.

Софія подивилась.

— Що?

— Нічого.

— Ненавиджу вас.

---

Марко з'явився через п'ять хвилин.

Софія його не бачила.

Спочатку просто почула голос:

— Настю, ці підійдуть?

І тіло відреагувало раніше, ніж мозок.

Вона випрямилась.

Потім розсердилась на себе за те, що випрямилась.

Потім вирішила не дивитися.

Трималась секунд десять.

Подивилась.

Марко стояв біля сцени.

Темна сорочка поверх білої футболки.

Рукави закочені.

Волосся трохи мокре — надворі, мабуть, почався дощ.

Він говорив із Настею.

Потім ніби відчув.

Повернув голову.

Побачив Софію.

І все.

Жодного дурного жесту.

Жодної широкої посмішки.

Тільки дуже легка.

Ледь помітна.

Така, яку вона вже навчилась розпізнавати як справжню.

Софія усміхнулась у відповідь.