Розділ 7

Не дивись на мене так

Софія прокинулась раніше будильника.

Уже підозріло.

Ще підозрілішим було те, що перше, що вона зробила, — взяла телефон.

Жодних повідомлень.

Вона подивилась на екран.

07:11

Поклала телефон.

Через п’ятнадцять секунд узяла знову.

Нічого.

— Нормально, — прошепотіла вона. — Люди сплять.

На сусідньому ліжку ворухнулася Оля.

— Хто?

Софія завмерла.

— Ніхто.

Оля навіть не відкрила очей.

— Марко ще не написав?

— Ти взагалі спиш?

— Так.

— Тоді спи.

— Ти перевіряєш телефон кожні двадцять секунд.

Софія глянула на неї.

— Ти рахувала?

— Ні. Але матрац у тебе скрипить.

— Ненавиджу цю квартиру.

— Не переводь тему.

Софія відклала телефон.

— Він нічого не повинен писати.

— Звичайно.

— Ми вчора поговорили.

— Ага.

— Все нормально.

— Абсолютно.

— І взагалі…

Телефон завібрував.

Софія схопила його.

Оля відкрила одне око.

Софія повільно опустила руку.

— Це може бути хто завгодно.

— Відкривай, хто завгодно.

На екрані:

Марко:

Доброго ранку.

І все.

Не «карамельна».

Не дурний жарт.

Не «правило номер один».

Просто:

Доброго ранку.

І чомусь саме це змусило Софію нервувати сильніше.

Вона написала:

Доброго.

Стерла.

Ранок.

Стерла.

— Ти що там, дипломну пишеш? — пробурмотіла Оля.

— Замовкни.

Врешті:

Доброго ранку.

Відправила.

Три крапки з’явилися майже одразу.

Як спалось?

Софія насупилась.

Що це за нормальна розмова?

Де проблема?

Де дратування?

Де його дурні натяки?

Нормально. Тобі?

Теж.

Пауза.

Софія дивилась на чат.

Ще одна пауза.

Потім:

Сьогодні о третій.

Знаю.

Добре.

І все.

Софія поклала телефон.

— От і все.

Оля сіла.

— Що «все»?

— Нічого.

— Софіє.

— Він написав нормально.

— Це погано?

— Так.

— Чому?

Софія відкрила рот.

Зупинилась.

— Не знаю.

Оля усміхнулась.

— А ти хотіла, щоб він написав щось про вчора?

— Ні.

— Про поцілунок?

— Який не стався.

— Про майже поцілунок.

— Ні.

— Про те, що ти йому подобаєшся?

— Він цього не казав.

— Зате майже поцілував.

— Олю.

— Що?

— Я хочу прожити хоча б одну годину без твоїх коментарів.

Оля лягла назад.

— Не в цій квартирі.

До третьої години Софія встигла кілька разів вирішити, як поводитиметься з Марком.

План номер один:

Абсолютно нормально.

Вони дорослі люди.

Ну, майже.

Нічого катастрофічного не сталося.

Вони майже поцілувались.

Потім поговорили.

Все.

План номер два:

Трохи холодніше.

Не тому, що вона злякалась.

Просто треба повернути контроль.

План номер три:

Жартувати, ніби нічого не сталося.

Цей здавався найнадійнішим.

План номер чотири з’явився в ту секунду, коли Софія побачила Марка в коридорі.

Втекти.

Він стояв біля вікна з Артемом — одним із хлопців із музичної команди.

Марко ще її не бачив.

Софія сповільнила крок.

Можна було звернути.

Зайти в туалет.

Піти іншим коридором.

Змінити університет.

Країну.

Планету.

— Софіє!

Пізно.

Марко побачив її й підняв руку.

Вона зробила вигляд, що взагалі не думала тікати.

— Привіт.

— Привіт.

Артем усміхнувся.

— О, друга половина.

Софія зупинилась.

— Яка ще половина?

— Ведучих.

— А.

Артем подивився на Марка.

— Ви обидва однакові.

— У якому сенсі? — запитав Марко.

— Постійно реагуєте на слово «пара».

Софія кашлянула.

— У тебе справ багато?

— Уже йду.

Артем засміявся.

— Все, все. Не заважаю.

І пішов.

Вони залишилися удвох.

Ось воно.

Софія подивилась на Марка.

Марко — на неї.

— Ну, — сказала вона.

— Ну.

— Репетиція.

— Так.

— Треба йти.

— Треба.

Ніхто не рушив.

Софія мало не засміялась.

— Це жах.

Марко теж усміхнувся.

— Трохи.

Напруга одразу стала меншою.

— Ми можемо просто поводитись нормально? — запитала Софія.

— Можемо.

— Як до вчора.

Марко помовчав.

— Ні.

Софія перестала усміхатися.

— Чому?

Він сперся плечем на стіну.

— Бо вчора було.

— Я знаю.

— Тоді робити вигляд, що нічого не було, тупо.

— Я не кажу робити вигляд.

— Ти буквально це сказала.

— Я сказала поводитись нормально.

— Для тебе нормально — сховати все під жартами.

Софія відчула легке роздратування.

Бо він знову влучив.

— А для тебе нормально аналізувати мене?

— Не завжди.

— Але останнім часом часто.

Марко ледь усміхнувся.

— Бо ти цікава.

Це прозвучало так просто, що Софія замовкла.

— О, — сказав він. — Нарешті тиша.

— Не звикай.

— Уже краще.

Софія зітхнула.

— Добре.

— Що добре?

— Не будемо робити вигляд.

— Домовились.

— Але й драму не робимо.