Розділ 6

О десятій сорок сім Софія вже стояла перед дзеркалом утретє.

Це не означало нічого.

Абсолютно.

Вона просто не могла вирішити, чи пасує чорна куртка до світлих джинсів.

Таке трапляється.

З усіма.

Особливо коли ти йдеш виконувати програне бажання хлопця, який останні шість днів систематично псує тобі нервову систему.

— Залиш цю.

Оля лежала на ліжку і вже хвилин десять спостерігала за процесом із виразом людини, яка купила квиток на комедію.

— Я тебе не питала.

— Ти перевдягнулась тричі.

— Двічі.

— Светр, сорочка, светр номер два.

— Сорочка не рахується.

— Чому?

— Бо я її навіть не застебнула.

Оля кивнула.

— Сильний аргумент.

Софія поправила волосся.

Розпустила.

Зібрала.

Знову розпустила.

Оля тихо засміялася.

Софія повернулася.

— Що?

— Нічого.

— Ти буквально смієшся.

— Просто думаю, наскільки тобі байдуже.

— Мені байдуже.

— Саме тому ти вже хвилину вирішуєш, чи залишити волосся розпущеним.

Софія демонстративно зібрала його у хвіст.

Подивилась.

Розпустила назад.

Оля закрила обличчя подушкою.

— Господи.

— Що?!

— Нічого, нічого.

Софія схопила сумку.

— Я пішла.

— Куди?

— Не знаю.

— З ким?

Софія зупинилась у дверях.

— Ти зараз серйозно?

Оля визирнула з-за подушки.

— Хотіла почути, як ти скажеш.

— З Марком.

— О-о-о.

— На виконання бажання.

— Звичайно.

— Це не побачення.

Оля сіла.

— Софіє.

— Що?

— Я нічого не казала про побачення.

Софія мовчала.

Оля повільно посміхнулася.

— Ти сама.

— Бувай.

— Гарно провести не побачення!

Двері зачинилися.

Через секунду Софія відчинила їх знову.

— Якщо ти напишеш мені хоч одне повідомлення зі словом «побачення», я тебе заблокую.

— Добре.

— Серйозно.

— Уже мовчу.

Софія знову зачинила двері.

Оля почекала п'ять секунд.

Крикнула:

— ПОЦІЛУЙ ЙОГО!

— ОЛЮ!

Марко чекав біля оперного.

І, що найбільше дратувало, прийшов вчасно.

Навіть раніше.

Софія побачила його здалеку.

Темні джинси.

Світлий светр.

Куртка.

Руки в кишенях.

Волосся знову лежало так, ніби він прокинувся красивим випадково й абсолютно не доклав до цього зусиль.

Софія подумала, що це несправедливо.

Марко помітив її.

І перестав дивитись у телефон.

На секунду просто дивився.

Без посмішки.

Софія підійшла.

— Що?

Марко моргнув.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Маю очі.

— Дуже смішно.

Він усе ще розглядав її.

Софія відчула себе трохи ніяково.

— Що не так?

— Все так.

— Тоді чого мовчиш?

Марко нарешті посміхнувся.

— Думаю, чи це буде порушенням правила.

Софія вже знала, що буде далі.

І все одно запитала:

— Що саме?

— Сказати, що ти сьогодні дуже гарна.

Серце зробило маленький і дуже зрадницький стрибок.

Софія схрестила руки.

— Це просто комплімент.

— Тоді ти дуже гарна.

Вона витримала його погляд.

Принаймні намагалася.

— Дякую.

Марко підняв брови.

— Ого.

— Що?

— Ти прийняла комплімент і не образила мене.

— Можу виправити.

— Не треба. Мені подобається ця версія Софії.

— Не звикай.

— О. Повернулась.

Вона подивилася навколо.

— Ну?

— Що?

— Твоє бажання.

— А.

Марко дістав телефон.

— Спочатку одна умова.

Софія насторожилась.

— Ми вже мали умови.

— Це не до парі.

— Кажи.

Він подивився їй прямо в очі.

— До шостої вечора ти жодного разу не питаєш, куди ми йдемо.

Софія мовчала.

— Що?

— І не кажеш «це не побачення».

— Марку.

— Уже майже сказала.

— Це порушує правило.

— Ні.

— Ще й як.

— Моє бажання не романтичне.

— Тоді що ми робитимемо?

Марко посміхнувся.

— Перше порушення.

— Це не рахується.

— Рахується.

— Я ще не погодилась.

— Ти програла.

Софія звузила очі.

— Я тебе ненавиджу.

— Це можна казати необмежену кількість разів.

— Чудово.

Він простягнув руку.

— Домовились?

Софія подивилась на долоню.

Потім на нього.

— До шостої?

— Так.

— Я не питаю, куди ми йдемо?

— Так.

— І не кажу…

Вона зупинилась.

Марко посміхнувся.

— Ледь не програла на першій хвилині.

— Мовчи.

Вона потиснула його руку.

— Добре.

Марко не відпустив одразу.

Знову.

Це вже починало ставати їхньою дивною маленькою звичкою.

Секунда.

Може, дві.

Потім його пальці розтиснулися.

— Ходімо.

— Ку…

Софія прикусила язик.

Марко зареготав.

— Це буде дуже довгий день.

Першою зупинкою виявився маленький ринок старих речей.

Софія зрозуміла це тільки тоді, коли вони зайшли між рядами, де продавали вінілові платівки, старі фотоапарати, книжки, значки, монети й предмети, призначення яких вона навіть не могла визначити.

— Серйозно?

— Що?

— Ти водиш дівчат на барахолку?

Марко задумався.

— Ти перша.

Софія сповільнила крок.

— А.

Марко глянув на неї.

— Це зараз було запитання з підтекстом?

— Ні.

— Шкода.

Вона підійшла до коробки зі старими листівками.

— Я просто не думала, що ти любиш таке.

— Я багато чого люблю.

— Наприклад?

— Каву.

— Це знаю.

— Дратувати тебе.

— Це теж.

— Старі речі.

— Чому?

Марко взяв зі столу механічний годинник.

Покрутив у руках.

— Вони вже мали життя до тебе.

Софія глянула на нього.

— Звучить занадто розумно для тебе.

— Іноді трапляється.