Розділ 5

Марко прочитав сто сімдесят шість сторінок за ніч.

Софія дізналася про це о восьмій тринадцять ранку.

Не тому, що питала.

І навіть не тому, що їй було цікаво.

Просто Марко вирішив, що ця інформація життєво необхідна їй ще до першої пари.

Телефон завібрував на столі.

Марко:

Я ненавиджу тебе.

Софія, яка саме намагалася намазати масло на тост і одночасно знайти зарядку, зупинилася.

Доброго ранку і тобі.

Я ліг спати о третій.

Софія усміхнулась.

Мої співчуття.

Ти знала.

Що?

Що вона затягує.

Софія вже сміялась.

Оля, яка сиділа навпроти з чашкою чаю, підняла очі.

— Знову він?

— Ні.

Оля подивилася на її телефон.

Потім на обличчя Софії.

— У тебе скоро буде окрема усмішка для «ні, це не Марко».

— Не вигадуй.

Телефон знову завібрував.

Я дочитав до моменту з вокзалом.

Софія одразу надрукувала:

І?

Він ідіот.

Вона теж.

Вона більша.

ТИ НІЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ.

Марко поставив смайлик.

О. Нарешті побачив твою справжню сторону.

Ти не дочитав. Не маєш права судити.

Я вже на 176.

Ти рахував?

Книга сама нумерує сторінки, Софіє.

Вона закотила очі.

Дочитай, а тоді сперечатимемось.

Сьогодні.

Не встигнеш.

Парі?

Софія насторожилась.

У нас уже є парі.

Тепер я мотивований.

Тебе дуже легко спровокувати.

Тільки тобі.

Софія перестала друкувати.

Прочитала ще раз.

Тільки тобі.

Звичайна фраза.

Абсолютно.

Можливо, навіть випадкова.

Оля клацнула пальцями перед її обличчям.

— Земля викликає Софію.

— Що?

— Ти зависла.

— Думаю.

— Зранку?

— Смішно.

Оля допила чай.

— Скільки ви вже сьогодні написали?

— Чотири повідомлення.

Телефон завібрував.

— П'ять, — сказала Оля.

— Ти страшна людина.

Софія відкрила чат.

Ти там заснула?

Вона швидко відповіла:

Збираюсь в університет.

Тоді побачимось.

Софія хотіла написати «на репетиції».

Не написала.

Замість цього:

Побачимось.

Потім поклала телефон екраном донизу.

Оля повільно підняла брови.

— Що?

— Нічого.

— Ти вже дістала зі своїм «нічого».

— Це взаємно.

На першій парі Марка не було.

І Софія це помітила.

Що було дивним з двох причин.

По-перше, Марко взагалі навчався на іншому факультеті.

По-друге, відповідно, він і не мав бути на її парі.

Але коли Софія заходила до університету, вона чомусь все одно пробіглась поглядом по коридору.

Потім біля кавового автомата.

Потім на сходах.

Його не було.

І це теж чомусь стало інформацією, яку її мозок вирішив зафіксувати.

— Ти когось шукаєш? — запитала Оля.

— Ні.

— Ти вже втретє дивишся назад.

— Може, за нами маніяк іде.

Оля обернулась.

— Нема.

— От бачиш. Я перевірила.

— Зручно.

Софія сіла на своє місце.

Телефон мовчав.

Чомусь це дратувало.

Вона поклала його на парту.

За хвилину перевірила.

Нічого.

Ще через три.

Нічого.

На п'ятій хвилині Оля нахилилась.

— Напиши йому сама.

Софія різко повернула голову.

— Кому?

Оля подивилась на неї так, ніби питання було образою її інтелекту.

— Президенту Франції.

— Я нікого не чекаю.

— Добре.

— Взагалі.

— Софіє.

— Що?

— Ти щойно розблокувала телефон, подивилась на нього і заблокувала.

— Час.

— Годинник висить над дошкою.

Софія підняла голову.

Справді висів.

— Він далеко.

— Три метри.

— Олю, слухай лекцію.

— З радістю. Особливо після того, як ти сама вже нічого не чуєш.

Софія демонстративно записала перше речення з дошки.

Тоді телефон завібрував.

Вона схопила його занадто швидко.

Оля навіть нічого не сказала.

Просто посміхнулась.

Марко:

Не повіриш.

Що?

Я дочитав.

Софія глянула на час.

10:26

ТИ БРЕШЕШ.

Сторінка 342. Останнє речення можу написати.

НЕ ПИШИ.

Ти ж читала.

Все одно.

Дивна.

Софія ледве стримувала усмішку.

Ну?

Що ну?

Сподобалось?

Марко довго друкував.

Дуже довго.

Три крапки зникли.

З'явилися.

Знову зникли.

Нарешті:

Так.

Софія усміхнулася.

Справжньою, широкою усмішкою.

Я знала.

Не радій.

ТИ ПРОГРАВ.

Це ще треба довести.

П'ять питань. Пам'ятаєш?

Готовий.

Сьогодні після репетиції.

Пауза.

Удвох?

Софія завмерла.

Потім написала:

Для допиту свідки не потрібні.

Небезпечно звучить.

Боїшся?

Тільки одного.

Чого?

Відповідь:

Твого бажання.

Софія втупилась у повідомлення.

Оля заглянула через плече.

— Якого бажання?

Софія мало не впустила телефон.

— Ти нормальна?!

— Я нічого не бачила.

— Ти щойно прочитала.

— Тільки два слова.

— Це називається «бачила».

Оля присунулася ближче.

— Ти виграла парі?

— Ще ні.

— А якщо виграєш?

Софія задумалась.

І раптом зрозуміла, що взагалі не придумала бажання.

— Не знаю.

— Змусь його пофарбувати волосся.

— Ні.

— Прийти на пару в костюмі банана.

— Олю.