Розділ 4

О третій нуль п’ять Марко не прийшов.

О третій десять його теж не було.

О третій дванадцять Софія вже вирішила, що їй байдуже.

О третій чотирнадцять перевірила телефон.

Повідомлень не було.

О третій п’ятнадцять вона відкрила чат.

Закрила.

Знову відкрила.

І саме в ту секунду почула:

— Тільки не кажи, що чекала.

Софія підняла голову.

Марко стояв перед нею з двома стаканчиками кави й виглядав так, ніби запізнення на п’ятнадцять хвилин було частиною якогось грандіозного плану.

— Я не чекала.

— Звичайно.

— Я просто сиділа.

— Біля входу.

— Тут лавка.

— І дивилась на телефон.

— У людей бувають телефони.

— Іноді.

Він простягнув їй стаканчик.

— Карамельний капучино.

Софія взяла.

— Ти запізнився.

— На п’ятнадцять хвилин.

— Я вмію рахувати.

— Я думав, ти оціниш прогрес.

— Який?

— У перший день ти запізнилась майже на пів години. Я тільки на п’ятнадцять. У середньому ми вже пунктуальна пара.

Софія завмерла.

— Яка ще пара?

Марко зробив ковток кави.

— Пара ведучих.

— А.

— Що?

— Нічого.

— Ти подумала щось інше?

— Ні.

— Дуже швидке «ні».

— Марку.

— Мовчу.

Вона встала.

— Ходімо.

— Куди?

Софія зупинилась.

— На репетицію.

Марко подивився на неї.

Потім на університет.

— Сьогодні її немає.

Тиша.

— Що?

— Настя написала в чат.

Софія швидко дістала телефон.

Відкрила повідомлення.

Там справді було:

Сьогодні репетицію переносимо на завтра. Зал зайнятий.

Надіслано о 13:07.

Софія повільно заблокувала телефон.

— Я не бачила.

— Помітив.

— Тоді навіщо ти прийшов?

Марко знизав плечима.

— Ми ж домовились.

— Про репетицію.

— Про каву теж.

— Ми не домовлялись про каву.

— Ти написала: «Тільки якщо ти принесеш каву».

— Це був жарт.

— А я відповідальна людина.

Софія глянула на його стаканчик.

— Людина, яка запізнилася на п’ятнадцять хвилин.

— Кава була важливішою.

— Ти міг написати, що репетиції немає.

— Міг.

— І?

Марко подивився їй в очі.

— Тоді ти б не прийшла.

На секунду Софія не знайшла відповіді.

Абсолютно неприйнятна ситуація.

— Правильно.

— От.

— Тобто ти спеціально промовчав?

— Я хотів перевірити одну теорію.

— Яку?

— Чи прийдеш ти без нагадування.

— І?

— Прийшла.

Софія схрестила руки.

— Ти нестерпний.

— Але з кавою.

Вона зробила ковток.

На жаль, аргумент був сильний.

— І що тепер?

— Не знаю.

— Чудово.

— Можемо розійтися.

— Можемо.

Марко кивнув.

— Добре.

— Добре.

Ніхто не рушив.

Минуло секунд п’ять.

Десять.

Марко подивився на неї.

— Чого стоїш?

— А ти?

— Я перший запитав.

— Це не відповідь.

— Теж правда.

Софія усміхнулась.

— Ми дуже дивні.

— Ти тільки зараз помітила?

Вона подивилась на небо.

Сьогодні Львів уперше за кілька днів вирішив не поливати людей дощем.

Було прохолодно, але сонячно.

— Я не хочу додому, — сказала вона.

Марко ледь підняв брову.

— Це пропозиція?

— Не придумуй.

— Я нічого.

— Можемо…

Софія зупинилась.

— Що?

— Просто пройтись.

Марко дуже серйозно кивнув.

— Добре.

— Просто пройтись.

— Так.

— Це не побачення.

— Софіє.

— Що?

— Я нічого такого не сказав.

— Просто уточнюю.

— Добре.

Він простягнув руку вперед, ніби запрошуючи.

— Тоді ходімо на наше абсолютно не побачення.

— Ти вже все зіпсував.

— Ми ще навіть не почали.

Вони пішли без плану.

Спочатку просто вниз по вулиці.

Потім звернули в один із вузьких провулків.

Потім Марко сказав, що знає місце з найкращими булочками з корицею в центрі.

Софія сказала, що не любить корицю.

За десять хвилин вона вже доїдала половину його булочки.

— Ти ж не любиш, — сказав Марко.

— Ця нормальна.

— Це була моя.

— Була.

— Ти крадеш їжу?

— Ти сам дав.

— Я дав спробувати.

— Я спробувала.

Марко подивився на порожній паперовий пакет.

— Ґрунтовно.

— Треба було швидше забирати.

— Запам’ятаю.

Софія витерла пальці серветкою.

— Не драматизуй. Куплю тобі іншу.

— Не треба.

— Чому?

— Мені подобається, що ти її з’їла.

Софія подивилась на нього.

— Це зараз було дивно.

— Трошки.

— Дуже.

— Добре.

Він усміхнувся.

— Просто ти нарешті перестала вдавати, що все, що я пропоную, жахливе.

— Я не вдаю.

— Ага.

— Ти реально часто пропонуєш дурниці.

— Але булочка була хороша.

— Це виняток.

— Уже другий.

— Що ще?

— Кава.

Софія мовчала.

— Добре, — сказала вона. — Два винятки.

— Три.

— Що третє?

Марко глянув на неї.

— Я.

Софія мало не засміялась.

— Оце вже ні.

— А я так гарно підвів.

— Занадто самовпевнено.

— Ти ж уже знаєш, який я.

— На жаль.

Вони опинились біля маленького книжкового магазину.

Софія зупинилась біля вітрини.

Марко пройшов ще два кроки, потім помітив, що її немає.

— Що?

Софія дивилась на книжки за склом.

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби там золото.

— Майже.

— Любиш читати?

Вона повернулася.

— Ти ні?

— Читаю.

— Що?

Марко задумався.

— Все, що не змушують читати в університеті.

— Дуже конкретно.

— Детективи. Трохи фантастики. Іноді щось історичне.

Софія посміхнулась.

— Романтика?

— Ні.

— Ніколи?

— Мені вистачає проблем у реальному житті.