Розділ 4

                                 Це не побачення

    О третій нуль п’ять Марко так і не з’явився. Софія сиділа на лавці біля входу до університету, тримаючи телефон у руці й намагаючись переконати себе, що зовсім не звертає уваги на час. Вона прийшла вчасно, навіть трохи раніше, і тепер була змушена чекати на людину, яка, судячи з усього, не надто переймалася домовленостями.

    О третій десять Марка все ще не було. Софія перевела погляд на дорогу, якою він мав би прийти, а потім демонстративно відвернулася, наче це могло допомогти їй зберегти залишки гідності.

    О третій дванадцять вона остаточно вирішила, що їй байдуже. Зрештою, вони домовлялися про репетицію, а не про щось настільки важливе, щоб через це псувати собі настрій. Якщо Марко не здатний прийти вчасно, це його проблеми, а не її. Вона й без нього чудово впорається з усім, що стосується університетського фестивалю.

    О третій чотирнадцять Софія все-таки дістала телефон і перевірила екран, хоча чудово знала, що жодного повідомлення там не з’явиться. Це було майже рефлекторно, ніби пальці самі вирішили перевірити, чи не сталося чогось, про що вона ще не знає.

    Повідомлень не було.

    Вона відкрила їхній чат, кілька секунд дивилася на останні повідомлення, а потім закрила його, вирішивши, що більше не збирається витрачати на це свій час. Проте вже за мить знову відкрила листування, наче раптом могла знайти там щось нове.

    І саме в цю секунду за спиною пролунав знайомий голос:

— Тільки не кажи, що чекала.

    Софія повільно підняла голову й обернулася.

    Марко стояв перед нею з двома стаканчиками кави в руках. Його волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі грала та сама самовдоволена усмішка, яка останніми днями почала дратувати Софію значно сильніше, ніж мала б. Виглядав він так, ніби запізнення на п’ятнадцять хвилин було не прикрою випадковістю, а частиною якогось геніального плану, про який усі, крім нього, ще не здогадалися.

— Я не чекала, — спокійно відповіла вона, прибираючи телефон до кишені.

— Звичайно, — погодився Марко, навіть не намагаючись приховати усмішку.

— Я просто сиділа.

— Біля входу до університету.

— Тут стоїть лавка, якщо ти не помітив.

— Помітив. Так само, як і те, що ти кожні тридцять секунд дивилася на телефон.

— У людей бувають телефони, Марку. Це цілком звичайна річ.

— Безперечно. Особливо коли люди дуже хочуть отримати якесь повідомлення.

Софія примружилася, намагаючись зрозуміти, чи він справді не помічає, як сильно її дратує, чи просто отримує задоволення від кожної секунди цієї розмови.

— Ти сьогодні особливо нестерпний.

— А ти сьогодні особливо пунктуальна, — відповів він і простягнув їй один зі стаканчиків. — Тримай. Карамельний капучино.

Софія мимоволі опустила погляд на каву. Саме таку вона любила, і Марко, схоже, це запам’ятав. Звісно, вона не збиралася робити з цього якихось особливих висновків. Люди іноді запам’ятовують дрібниці, навіть якщо не мають жодних прихованих намірів. Принаймні саме так вона вирішила собі пояснити цей жест.

— Ти запізнився, — нагадала вона, приймаючи стаканчик.

— Усього на п’ятнадцять хвилин.

— Я вмію рахувати.

— Я думав, ти оціниш прогрес.

Софія повільно підняла на нього очі.

— Який ще прогрес?

Марко зробив невеликий ковток своєї кави й подивився на неї з цілком серйозним виглядом.

— У перший день ти запізнилася майже на пів години, а сьогодні я запізнився лише на п’ятнадцять хвилин. Якщо подивитися на ситуацію загалом, то ми вже демонструємо значне покращення пунктуальності. У середньому, можна сказати, ми вже цілком пунктуальна пара.

Софія завмерла зі стаканчиком біля губ.

— Яка ще пара?

Марко спокійно зробив іще один ковток кави, ніби не розумів, чому вона раптом так дивно відреагувала на звичайне слово.

— Пара ведучих, Софіє. Ми ж разом працюємо над фестивалем.

— А-а-а, — видихнула вона, відчуваючи, як усередині повільно розливається полегшення, змішане з незрозумілим розчаруванням.

— Що означає це твоє «а-а-а»?

— Нічого.

— Ти подумала щось інше?

— Ні, звичайно.

— Дуже швидке «ні», — зауважив Марко, уважно придивляючись до її обличчя.

— Марку!

— Мовчу, — пообіцяв він, хоча його усмішка свідчила про те, що мовчати він збирається приблизно стільки, скільки потрібно, аби придумати наступну дурницю.

Софія підвелася, поправила сумку на плечі й зробила ковток кави.

— Ходімо.

— Куди? — запитав Марко, навіть не зрушивши з місця.

Вона зупинилася й повільно повернулася до нього.

— На репетицію. Саме заради неї ми сюди й прийшли, якщо ти раптом забув.

Марко перевів погляд із Софії на будівлю університету, а потім знову на неї. Кілька секунд він мовчав, наче намагався вирішити, як саме повідомити їй наступну новину, і чи варто взагалі це робити.

— Софіє, сьогодні репетиції немає.

Вона кліпнула.

— Що?

— Сьогодні її скасували. Настя написала в наш чат, що зал зайнятий і репетицію переносять на завтра.

Софія миттєво дістала телефон, відкрила повідомлення від Насті й почала швидко прокручувати листування. На екрані справді було потрібне повідомлення, надіслане ще о першій сьомій: репетицію переносили на наступний день через зайнятий зал.

Вона перечитала його двічі, ніби сподівалася, що від другого прочитання слова магічним чином змінять своє значення. Потім повільно заблокувала телефон і сховала його до кишені.

— Я не бачила цього повідомлення, — пробурмотіла вона, намагаючись зберегти хоча б видимість спокою.

— Це я вже помітив.

— Тоді навіщо ти прийшов?

Марко знизав плечима, наче відповідь була настільки очевидною, що пояснювати її не мало сенсу.

— Ми ж домовилися зустрітися.

Софія подивилася на нього з підозрою.

— Ми домовилися зустрітися на репетицію.

— І випити кави.