Розділ 3

                                   Кава без цукру

    О третій двадцять вісім Софія стояла перед головним входом до університету, тримаючи в руках два стаканчики кави, і почувалася людиною, яка щойно добровільно зробила щось дуже дурне, але вперто відмовлялася це визнавати.

    Вона дивилася на стаканчик у правій руці вже третю хвилину поспіль, ніби сподівалася, що напис на ньому раптом зміниться, кава перетвориться на звичайну воду, а вся ця ситуація зникне сама собою.

    На жаль, дива траплялися рідше, ніж хотілося б, особливо коли йшлося про власну дурість.

     Софія не те щоб ненавиділа себе. Не настільки сильно, щоб драматично клястися більше ніколи не виходити з дому. Але достатньо, аби подумки поставити собі кілька дуже неприємних запитань.

    Наприклад, навіщо вона взагалі купила другу каву?

    Свою карамельну вона могла пояснити без особливих труднощів. Кава була її маленькою щоденною радістю, способом пережити ранкові пари, нескінченні завдання та людей, які чомусь вважали, що найкращий час для серйозних розмов настає саме тоді, коли ти ще не встигла прокинутися.

    Це була звичайна потреба нормальної людини.

Люди п’ють каву. Кава допомагає їм жити. У цьому не було нічого підозрілого.

Але другий стаканчик…

Другий стаканчик був зовсім іншою історією.

Американо. Без цукру.

Саме таку каву пив Марко.

І це було проблемою, яку Софія не збиралася обговорювати навіть із власним сумлінням.

Ще вчора вона могла спокійно пройти повз нього в університетському коридорі, не знаючи ані його адреси, ані факультету, на якому він навчався, ані навіть його прізвища. Якби Настя випадково не назвала Марка Гнатюком під час розподілу організаторів фестивалю, Софія, можливо, і досі називала б його подумки просто Кавою.

І це було б цілком нормально.

Але тепер вона знала, яке в нього прізвище, як він усміхається, коли збирається її дражнити, і яку каву замовляє.

Останній факт узагалі не мав жодного значення.

Принаймні саме це Софія повторювала собі дорогою від кав’ярні до університету.

Усе почалося з невинного запитання баристи.

— Другий напій?

Софія тоді навіть не підняла очей від телефону. Вона просто глянула на меню, яке вже знала майже напам’ять, і відповіла так швидко, наче замовляла каву для себе.

— Американо без цукру.

Лише за секунду до неї дійшло, що саме вона щойно сказала.

Софія завмерла, а потім повільно підняла голову.

Бариста вже почала готувати напій, не підозрюючи, що щойно стала свідком маленької особистої катастрофи.

Поруч стояла Оля.

І Оля, звісно, усе почула.

Вона дуже повільно повернула голову до подруги. Настільки повільно, що Софія встигла подумки вигадати щонайменше три способи втечі з кав’ярні.

— Що?

Софія зробила вигляд, що уважно розглядає цінники на вітрині.

— Нічого.

— Чого ти так дивишся?

— Я?

— Ти.

— Я нормально дивлюся.

Оля примружилася, наче намагалася розгледіти щось підозріле на обличчі подруги.

— Ні, Софіє. Ти зараз дивишся так, ніби щойно підписала якийсь дуже невигідний договір.

— У тебе занадто багата уява.

Оля кілька секунд мовчала, а тоді її губи повільно розтягнулися в усмішці.

— Ти купила йому каву.

— Він учора купив мені.

— Ага.

— Це називається взаємність.

— Звичайно.

— Нормальні людські стосунки, Олю. Чула про такі?

— Безумовно.

Софія полегшено видихнула. Нарешті подруга почала розуміти очевидні речі. Або принаймні вдавала, що розуміє, і цього поки мало б вистачити.

— До того ж ми разом працюємо над фестивалем, — додала Софія, ніби цього аргументу було недостатньо.

Оля продовжувала дивитися на неї з виразом людини, яка вже знає фінал історії, але вирішила дати головній героїні можливість самостійно дійти до катастрофи.

— Софіє.

— Що?

— Я ще нічого не сказала.

— Але ти все сказала обличчям.

Оля розсміялася.

— Моє обличчя просто радіє за тебе.

— Немає за що радіти.

— Ще ні.

Софія тоді забрала обидва стаканчики й вийшла з кав’ярні, вирішивши, що найкращий спосіб упоратися з Олею полягає в тому, щоб тимчасово позбавити її можливості говорити.

На жаль, це не допомогло.

Тепер Софія стояла перед університетом із двома стаканчиками кави, а Оля вже пішла до корпусу, залишивши її наодинці з власними думками. І, якщо чесно, компанія власних думок виявилася значно гіршою.

— Рано прийшла.

Софія здригнулася так різко, що мало не розплескала каву.

Марко стояв позаду неї, засунувши одну руку в кишеню куртки. На обличчі в нього вже з’являлася та сама усмішка, яка за останні кілька днів почала викликати в Софії підозріле бажання або вдарити його, або зробити щось іще менш розумне.

— Господи! Ти можеш не підкрадатися?!

Марко здивовано підняв брови.

— Я теж радий тебе бачити.

— Не підкрадайся до людей.

— Я йшов звичайним кроком.

— Тоді навчися ходити тихіше.

Він подивився на неї з таким щирим здивуванням, що Софія на мить навіть засумнівалася, чи не перегнула палицю. Але лише на мить.

Марко глянув на годинник, а потім перевів погляд на неї.

— Ти прийшла за дві хвилини до початку репетиції.

— І що?

— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, чи це точно ти.

Софія випросталася й поправила ремінець сумки на плечі.

— Не звикай. Це одноразова акція.

— Шкода. Я вже подумав, що ти вирішила стати відповідальною людиною.

— Не руйнуй мою репутацію.

Марко усміхнувся, але раптом його погляд опустився до її рук.

Софія відразу зрозуміла, що сталося.

Вона могла б відвернутися, зробити вигляд, що не помітила його погляду, або хоча б спробувати заховати один зі стаканчиків за спиною. Проте для цього потрібно було діяти швидше, а Софія, на жаль, уже запізнилася зі своєю геніальною стратегією.