Розділ 3

О третій двадцять вісім Софія стояла перед університетом із двома стаканчиками кави.

І ненавиділа себе.

Не сильно.

Але достатньо, щоб уже третю хвилину дивитися на стаканчик у правій руці й думати, навіщо взагалі його купила.

Свій карамельний капучино вона могла пояснити.

Це кава.

Люди п'ють каву.

Нічого дивного.

А от другий стаканчик був проблемою.

Американо. Без цукру.

Софія ще вчора могла не знати, де Марко живе, на якому факультеті навчається і яке в нього прізвище, якби його не назвала Настя.

Але чомусь знала, яку каву він п'є.

І не просто знала.

Сьогодні, коли бариста запитала:

— Другий напій?

Софія автоматично відповіла:

— Американо без цукру.

А вже через секунду захотіла забрати слова назад.

Оля, яка стояла поруч, тоді дуже повільно повернула до неї голову.

— Що?

— Нічого.

— Чого ти так дивишся?

— Я?

— Ти.

— Я нормально дивлюся.

— Ні.

Оля посміхнулася.

— Ти купила йому каву.

— Він учора купив мені.

— Ага.

— Це називається взаємність.

— Звичайно.

— І нормальні людські стосунки.

— Безумовно.

— І ми разом працюємо.

— Софіє.

— Що?

— Я ще нічого не сказала.

— Але ти все сказала обличчям.

— Моє обличчя радіє за тебе.

— Немає за що радіти.

— Ще ні.

Софія тоді взяла каву і вийшла з кафе.

І ось тепер стояла з двома стаканчиками та відчувала себе людиною, яка зробила щось значно серйозніше, ніж купила напій за сімдесят гривень.

— Рано прийшла.

Софія здригнулася.

Марко стояв позаду.

— Господи!

— Я теж радий тебе бачити.

— Не підкрадайся.

— Я йшов.

— Тихіше треба йти.

Марко подивився на годинник.

— Ти прийшла за дві хвилини до початку.

— Так.

— Це точно ти?

— Не звикай.

Його погляд опустився на її руки.

Софія миттєво зрозуміла, що вже пізно ховати каву.

— Це мені?

— Ні.

Марко кивнув на обидва стаканчики.

— Ти плануєш випити дві?

— Можливо.

— Сміливо.

Софія видихнула.

— На.

Вона простягнула йому американо.

Марко не взяв одразу.

Спочатку подивився на стаканчик.

Потім на неї.

— Що?

— Нічого.

— Бери.

— Без цукру?

Софія мовчала.

Його посмішка стала повільнішою.

— Ти запам'ятала.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— Але збираєшся.

Марко взяв стаканчик.

Їхні пальці на мить торкнулися.

Дуже коротко.

Цього разу Софія не відсмикнула руку одразу.

А потім зрозуміла це.

І відсмикнула.

— Дякую, — сказав Марко.

— Будь ласка.

— Це дуже мило.

— Все. Поверни.

Вона потягнулася до стаканчика.

Марко підняв руку.

— Пізно.

— Тоді не називай це милим.

— А як?

— Нормальним.

— Добре.

Він зробив ковток.

— Дуже нормально.

Софія примружилася.

— Я зараз піду.

— Репетиція.

— Переживеш сам.

— Не думаю.

Вона вже хотіла щось відповісти, але Марко раптом став серйознішим.

— Справді дякую.

І от це було гірше.

Коли він жартував, Софія знала, що робити.

Можна було огризнутися.

Пожартувати у відповідь.

Закотити очі.

Коли він говорив нормально — її система захисту чомусь давала збій.

— Нема за що, — тихіше сказала вона.

Марко усміхнувся.

Не своєю звичною дурнуватою посмішкою.

Просто усміхнувся.

І Софія одразу пішла до дверей.

— Ходімо.

— Тікаєш?

— Від тебе — завжди.

— Я це запам'ятаю.

— Тільки не закохуйся дорогою.

— Постараюсь.

Сьогодні актова зала була майже повна.

На сцені встановлювали світло.

Хтось тягнув дроти.

Двоє хлопців сперечалися біля колонок.

Дівчата з декорацій принесли величезні літери з картону.

Літера «М» уже була зламана.

До фестивалю залишався тиждень.

Настя виглядала так, ніби постаріла років на сім.

— Нарешті, — сказала вона, побачивши Софію і Марка.

— Ми вчасно, — відповіла Софія.

— Я не про вас.

Настя показала на мікрофони.

— Їх тільки зараз принесли.

Марко подивився на сцену.

— Уже все горить?

— Ще ні.

— Слабкий фестиваль.

— Марку.

— Мовчу.

Настя сунула їм новий сценарій.

— Є зміни.

Софія перегорнула першу сторінку.

— Скільки?

— Трохи.

— Тут чотири нові номери.

— Так.

— І переставили блоки.

— Так.

— І додали конкурс.

— Так.

Софія подивилась на неї.

— Настю.

— Я знаю.

— Ми вчора три години переписували це.

— Знаю.

— Я тебе ненавиджу.

— Я теж себе.

Марко взяв сценарій.

— Давай.

Софія повернулася до нього.

— Що «давай»?

— Перепишемо ще раз.

— Ти взагалі не вмієш страждати?

— Вмію.

— Не видно.

— Я страждаю красиво.

Настя усміхнулась.

— От за це я вас разом і поставила.

Софія зітхнула.

— Не починай.

Вони сіли на край сцени.

Ноги звисали вниз.

Між ними лежали аркуші.

Марко тримав ручку.

Софія — каву.

— Тут треба прибрати три хвилини, — сказала вона.

— Чому?

— Бо попередній номер затягується.

— Тоді викидаємо конкурс.

— Настя не дозволить.

— Викидаємо Настю.

Софія пирснула.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Конкурс залишаємо.

— Тоді скорочуємо представлення гуртів.

Софія нахилилася ближче до сценарію.

— Можна.

Марко теж.

Їхні голови опинилися майже поруч.

Софія відчула це не відразу.

Спочатку просто читала текст.

Потім раптом помітила його руку біля своєї.

Потім — плече.

Потім — те, що між їхніми обличчями сантиметрів двадцять.