Розділ 2

                         Правило номер один

Софія запізнювалася на двадцять три хвилини.

Не на двадцять, як можна було б сказати, аби трохи пом’якшити власну провину й переконати себе, що ситуація ще не настільки катастрофічна. Саме на двадцять три хвилини, тому що двадцять хвилин запізнення ще можна було назвати «трохи затрималася», а двадцять три вже скидалися на цілком свідоме рішення не поважати ні час, ні людей, ні розклад міського транспорту. Особливо останній, адже громадський транспорт у Львові й без того мав власне уявлення про пунктуальність.

Софія вважала, що сьогодні проти неї змовилося все місто. Спочатку вона проспала будильник, потім не могла знайти конспект, який ще ввечері лежав просто перед нею, а на додачу до всіх неприємностей виявилося, що її улюблена чашка для кави загадковим чином опинилася в раковині під горою посуду. Останнє, звісно, не було причиною запізнення, але вранці Софія не збиралася займатися об’єктивним аналізом власних помилок. У неї просто був поганий день, який почався ще до того, як вона остаточно розплющила очі.

Тепер вона стояла на краю тротуару й дивилася на червоний сигнал світлофора так, ніби той особисто підписав наказ про її відрахування з університету.

— Та їдь ти вже! — прошипіла Софія крізь зуби, звертаючись до світлофора з усім роздратуванням, на яке була здатна.

Світлофор, як і слід було очікувати від бездушного електронного пристрою, ніяк не відреагував на її прохання. Червоний сигнал продовжував горіти з незворушністю людини, яка чудово знає, що від неї залежать чужі плани, але не збирається нічого змінювати.

Софія повільно вдихнула й подумки пообіцяла собі більше ніколи не запізнюватися. Вона давала собі цю обіцянку щонайменше двічі на місяць, проте поки що жодна з них не принесла очікуваних результатів.

На руках у неї було стільки речей, що навіть звичайне стояння на місці перетворилося на невелике випробування. До грудей вона притискала папку з конспектами, з якої вже вдруге за останні десять хвилин намагалися втекти кілька аркушів. У правій руці тримала великий стаканчик капучино з карамельним сиропом, а в лівій стискала телефон, на екрані якого вже кілька разів з’являлося ім’я Олі. На плечі висіла сумка, яка ще зранку здавалася цілком звичайною, але після десяти хвилин бігу центром Львова перетворилася приблизно на мішок цементу.

Телефон завібрував знову, і Софія, навіть не дивлячись на екран, уже здогадувалася, хто саме вирішив нагадати їй про існування годинника.

Оля: Ти де???

Софія швидко набрала відповідь великими пальцями, намагаючись не впустити при цьому ні телефон, ні папку, ні каву.

Софія: Біжу.

Відповідь прилетіла майже миттєво.

Оля: Ти десять хвилин тому теж бігла.

Софія на секунду заплющила очі, ніби це могло допомогти їй телепортуватися до університету.

Софія: Я дуже довго біжу.

Оля: Софіє.

Софія: Я майже на місці.

Оля: Викладач уже прийшов.

Після останнього повідомлення Софія завмерла, забувши навіть про те, що стоїть посеред тротуару під дрібним ранковим вітром. Вона повільно підняла очі до неба, яке затягнулося важкими сірими хмарами, і спробувала знайти там бодай натяк на справедливість.

— Ну звичайно, — пробурмотіла вона, не приховуючи розчарування ні в погоді, ні у власному житті.

Небо відповіло їй першою холодною краплею, яка впала просто на кінчик носа.

Софія повільно моргнула, відчула, як крапля стікає до губ, і подивилася вгору з таким виразом, ніби щойно отримала ще одне особисте образливе повідомлення від самого Всесвіту.

— Та ви знущаєтесь.

Наче тільки цього й чекавши, світлофор нарешті перемкнувся на зелений. Софія не стала витрачати жодної зайвої секунди на роздуми про те, чи варто було б дочекатися, поки автомобілі повністю зупиняться. Вона міцніше притиснула папку до грудей і рвонула через дорогу, сподіваючись, що бодай цього разу їй пощастить.

Кава небезпечно хлюпнула під пластиковою кришкою, і Софія мимоволі зменшила швидкість, намагаючись втримати стаканчик рівно. Вона встигла зробити три кроки, перш ніж усе пішло шкереберть.

На четвертому кроці вона врізалася в якогось хлопця, який саме переходив дорогу з протилежного боку.

Точніше, якщо бути абсолютно чесною, це вона врізалася в нього, хоча Софія була надто заклопотана власним запізненням, щоб зараз займатися юридично точним встановленням винуватця дорожньої пригоди. У її версії подій хлопець просто з’явився нізвідки, перекрив їй шлях і зіпсував і без того жахливий ранок. Те, що він ішов своєю смугою й, найімовірніше, взагалі не очікував нападу з боку дівчини зі стаканчиком кави, Софія вирішила поки що не враховувати.

Папка вислизнула з її рук, і кілька аркушів розсипалися просто на мокру бруківку. Телефон якимось дивом залишився в долоні, хоча Софія досі не розуміла, як їй вдалося його втримати.

Кава ж, на відміну від телефону, вирішила не брати участі в порятунку ситуації.

Стаканчик хитнувся, кришка трохи зсунулася, і половина великого капучино з карамельним сиропом вихлюпнулася просто на темно-синю толстовку незнайомця.

На кілька секунд Софія забула про все: про викладача, який уже чекав на неї в аудиторії, про мокрі конспекти, про дощ і навіть про власну здатність дихати. Вона дивилася на світло-коричневу пляму, що стрімко розповзалася по тканині, й намагалася усвідомити масштаб катастрофи, до якої щойно доклала власні руки.

Навколо, звісно, нічого не зупинилося. Машини продовжували рухатися дорогою, неподалік дзвонив трамвай, хтось голосно розмовляв телефоном, а продавчиня з кіоску все ще сперечалася з чоловіком через решту. Львів жив своїм звичайним ранковим життям, ніби не помітив, що просто посеред вулиці відбулася маленька особиста трагедія.

Проте між Софією та незнайомцем виникла дуже конкретна й дуже незручна тиша. Вона не мала нічого спільного зі справжньою тишею, але саме так відчувалася в ту мить, коли обоє мовчки дивилися на наслідки зіткнення.