Розділ 2

Наступного ранку Софія прокинулася від повідомлення.

Не від будильника.

Будильник вона, як завжди, вимкнула уві сні.

Телефон лежав десь під подушкою і настирливо вібрував їй просто біля вуха.

Вона наосліп витягнула його, примружилася від яскравого екрана й побачила незнайомий номер.

07:42

Доброго ранку, напарнице.

Софія моргнула.

Ще раз прочитала.

Потім відкрила чат.

Хто це?

Відповідь прийшла майже одразу.

Боляче.

Софія сіла на ліжку.

Марко?

О. Все-таки запам’ятала.

Вона застогнала й упала назад на подушку.

Звідки в тебе мій номер?

Список організаторів.

Це незаконне використання персональних даних.

Можеш подати на мене в суд.

Подумаю.

До речі, о 16:00 репетиція.

Я знаю.

Тоді чому ти ще спиш?

Софія різко подивилася на час.

07:44.

Ти хворий?

Можливо.

До четвертої дев’ять годин.

Вісім годин шістнадцять хвилин.

Софія кілька секунд дивилася на екран.

Ти це спеціально порахував?

Ні.

Пауза.

Так.

Вона відклала телефон.

Через секунду він знову завібрував.

Правило номер один пам’ятаєш?

Софія усміхнулася ще до того, як встигла себе зупинити.

Не закохуватися.

Молодець.

У тебе точно проблеми.

До четвертої.

Вона хотіла залишити повідомлення без відповіді.

Справді хотіла.

Але пальці самі набрали:

Не запізнюйся.

Він відповів:

Це ти мені пишеш?

Софія заблокувала телефон.

— Ненавиджу.

З іншого боку кімнати почувся сонний голос Олі:

— Кого?

Софія завмерла.

Вона жила з Олею в орендованій квартирі вже другий місяць.

Це було дешевше, ніж гуртожиток, хоча квартира мала свої особливості.

Наприклад, холодильник гудів так, ніби всередині працював маленький трактор.

Ванна могла видавати гарячу воду тільки після певного ритуалу, який включав три повороти крана і молитву.

А сусід зверху кожної суботи о сьомій ранку щось свердлив.

Але була кухня.

І нормальна ванна.

Принаймні більшу частину часу.

Оля підняла голову з подушки.

Її волосся стирчало в різні боки.

— Я питаю: кого ненавидиш?

— Нікого.

— Ти щойно сказала «ненавиджу».

— Я ненавиджу ранки.

— А телефон тут до чого?

Софія мовчала.

Оля примружилась.

— Марко?

— Спи.

— Це Марко.

— Олю.

Оля сіла.

— Він уже тобі пише?

— У нас репетиція.

— О сьомій ранку?

— Він дивний.

— Що написав?

— Нічого.

— Дай телефон.

— Ні.

Оля потягнулася через ліжко.

Софія відсунула руку.

— Ти нормальна?

— Я твоя подруга. Це мій обов’язок.

— Лізти в мою переписку?

— Контролювати твої погані рішення.

— Я ще нічого не зробила.

Оля посміхнулась.

— Саме тому я й переживаю.

О четвертій без п’яти Софія вже сиділа в порожній актовій залі.

Спеціально прийшла раніше.

Не тому, що Марко написав «не запізнюйся».

Просто так.

Бо вона була відповідальною людиною.

Принаймні сьогодні.

На сцені стояли два мікрофони.

У першому ряду лежали роздруковані сценарії, які Настя надіслала в чат організаторів ще вночі.

Софія перегорнула першу сторінку.

— Жах.

— Я теж так подумав.

Вона підняла голову.

Марко стояв у проході між рядами з двома стаканчиками кави.

Софія подивилася на нього.

Потім на каву.

Потім знову на нього.

— Не смій.

— Що?

— Ти спеціально.

— Абсолютно.

Він підійшов і поставив один стаканчик перед нею.

— Мирна пропозиція.

— Я не просила.

— Знаю.

— А якщо я знову її на тебе виллю?

— Сьогодні я морально готовий.

Софія взяла стаканчик.

— Що це?

— Капучино.

Вона зробила ковток.

Карамель.

Вона повільно підняла погляд.

Марко вже посміхався.

— Ти серйозно?

— Що?

— Карамельний.

— А ти п’єш інший?

Софія опустила стаканчик.

— Звідки ти знаєш?

— Вчора ти облила мене карамельним капучино.

— Це не означає, що я завжди його п’ю.

— Не означає.

Він сів поруч.

— Але я вгадав.

Софія зробила ще ковток.

На жаль, кава була хороша.

— Дякую.

— Не почув.

— І не почуєш вдруге.

— Шкода.

Вона простягнула йому сценарій.

— Читав?

— Так.

— І?

— Якщо ми скажемо це зі сцени, люди підуть.

— От.

Софія ткнула пальцем у перший абзац.

— «Доброго вечора, дорогі друзі! Ми щиро раді вітати вас на незабутньому святі молодості, талантів і нових можливостей».

Марко скривився.

— Так говорять перед відкриттям районного будинку культури.

— Саме.

— Треба переписати.

— Нарешті ти сказав щось розумне.

— Запиши дату.

Вона взяла ручку.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вони схилились над текстом.

Перші десять хвилин усе йшло нормально.

Потім Марко запропонував почати фестиваль фразою:

— «Вітаємо всіх, хто прийшов добровільно, і тих, кого змусив староста».

Софія засміялася.

— Ні.

— Чому?

— Бо це правда.

— Саме тому смішно.

— Настя нас уб’є.

— Значить, фестиваль точно запам’ятають.

Софія закреслила перший абзац.

— Треба щось живе. Але без дурні.

— Ти зараз дивишся на мене, коли говориш «без дурні»?

— Збіг.

— Образливо.

Вона почала писати.

— «Добрий вечір. Якщо ви сьогодні тут, значить, або любите студентські фестивалі…»

Марко продовжив:

— «…або вам пообіцяли за це автомат».