Розділ 1

                             Правило номер один

       Софія запізнювалася на двадцять три хвилини.Не на двадцять і не на двадцять п’ять. Саме на двадцять три, тому що двадцять хвилин ще можна було назвати«трохи затрималася», особливо якщо говорити це достатньо впевнено й не дивитися співрозмовникові в очі. Двадцять п’ять хвилин уже звучали як серйозна проблема, яку довелося б пояснювати. А от двадцять три були чимось середнім між катастрофою та особистим рішенням не поважати ні час, ні людей, ні розклад міського транспорту.

Принаймні саме так Софія пояснювала собі ситуацію, намагаючись не думати про те, що винною в усьому цьому була виключно вона сама. Будильник вона почула, але вирішила, що ще п’ять хвилин сну нічого не змінять. Потім ще п’ять. А потім виявилося, що часу на нормальний сніданок уже немає, волосся живе власним життям, а знайти другу шкарпетку виявилося завданням, гідним окремого детективного розслідування.

Тепер Софія бігла центром Львова, подумки проклинаючи всі свої ранкові рішення й обіцяючи собі, що від завтра стане іншою людиною. Організованою, пунктуальною, відповідальною. Людиною, яка готує одяг звечора, ставить три будильники й виходить із дому щонайменше за пів години до потрібного часу.

Вона давала собі такі обіцянки приблизно тричі на тиждень, тому давно навчилася не сприймати їх надто серйозно.

Попереду загорівся червоний сигнал світлофора.

Софія різко загальмувала на краю тротуару, ледь не наступивши на ногу чоловікові, який спокійно чекав на зелене світло, тримаючи в руці пакет із продуктами. Чоловік невдоволено глянув на неї, але вона навіть не знайшла в собі сил вибачитися. Увесь її запас ввічливості, здавалося, залишився вдома разом із другою шкарпеткою.

— Та їдь ти вже! — прошипіла вона крізь зуби, дивлячись на світлофор так, ніби могла змусити його змінити колір одним лише поглядом.

Світлофор залишився непохитним. Жодної реакції, жодного натяку на співчуття до студентки, яка мала всі шанси ввійти в історію університету як людина, що запізнилася на пару ще до того, як остаточно прокинулася.

Софія важко видихнула й переступила з ноги на ногу. У правій руці вона тримала стаканчик із капучино, який купила дорогою, вирішивши, що навіть якщо ранок уже зіпсований, то хоча б кава має шанс його врятувати. Лівою рукою притискала до грудей папку з конспектами та роздруківками, з-поміж яких постійно намагалися втекти кілька аркушів. На плечі висіла велика сумка, яка зранку здавалася цілком звичайною, а після десяти хвилин бігу перетворилася на мішок цементу, набитий усіма непотрібними речами, які люди чомусь вважали за необхідне носити із собою.

Телефон у долоні завібрував, ледь не вислизнувши з пальців. Софія опустила на нього очі й побачила повідомлення від Олі, своєї подруги, яка, на відміну від неї, уже давно мала сидіти в аудиторії.

Оля: Ти де???

Софія швидко набрала відповідь, намагаючись робити це однією рукою, поки другою втримувала папку, каву й залишки власної гідності.

Софія: Біжу.

Відповідь прилетіла майже миттєво, ніби Оля весь цей час сиділа над телефоном, чекаючи нагоди нагадати подрузі про її очевидні життєві недоліки.

Оля: Ти десять хвилин тому теж бігла.

Софія скривилася. Вона навіть не могла заперечити, тому що це було чистою правдою.

Софія: Я дуже довго біжу.

Кілька секунд телефон мовчав, а потім знову завібрував.

Оля: Софіє.

Софія: Я майже.

Оля: Викладач уже прийшов.

Софія завмерла посеред тротуару, повільно перечитуючи останнє повідомлення. Вона знала професора Коваля достатньо добре, щоб розуміти: запізнення на його пару було не просто запізненням. Це була особиста образа, напад на академічну дисципліну й, можливо, злочин, за який у його уяві передбачалося довічне позбавлення права відвідувати університет.

Вона підняла очі до неба, сподіваючись хоча б там знайти бодай крихту підтримки.

— Ну звичайно, — пробурмотіла Софія, відчуваючи, як її терпіння остаточно добігає кінця.

Небо вирішило долучитися до загальної змови проти неї. Перша крапля дощу впала просто на кінчик її носа, залишивши холодний слід на шкірі.

Софія повільно заплющила очі, ніби це могло скасувати щойно отриману інформацію.

— Та ви знущаєтесь.

У ту ж мить світлофор перемкнувся на зелений. Софія сприйняла це як єдиний подарунок долі за весь ранок і, не гаючи жодної секунди, рвонула через дорогу. Сумка вдарялася об стегно, папка небезпечно хиталася, а кава хлюпала під кришкою так, ніби теж намагалася повідомити їй про своє невдоволення.

Вона встигла зробити три кроки.

На четвертому в неї врізався якийсь хлопець.

Точніше, якщо бути цілком чесною, це вона врізалася в нього, але Софія була не в тому настрої, щоб займатися юридично точним встановленням винуватця. У її голові вже давно працював окремий відділ із виправдання власних помилок, і зараз він одностайно постановив, що винними були погана погода, повільні світлофори, міський транспорт і всі люди, які чомусь вирішили опинитися на її шляху саме сьогодні.

Зіткнення виявилося достатньо сильним, щоб папка вилетіла з рук і розкрилася в повітрі. Кілька аркушів закружляли навколо них, перш ніж опуститися на мокру бруківку. Телефон якимось дивом залишився в долоні Софії, хоча вона була майже впевнена, що ще мить тому він теж планував приєднатися до загального хаосу.

А от кава такої вірності не продемонструвала.

Стаканчик хитнувся, кришка зрадницьки піддалася, і добра половина великого капучино з карамельним сиропом вихлюпнулася просто на темно-синю толстовку незнайомця.

На кілька секунд Софія перестала чути все навколо. Вона бачила лише коричневу пляму, яка повільно розповзалася по тканині, та руку хлопця, що застигла в повітрі, ніби він іще сподівався зупинити неминуче.

Між ними запала дивна тиша. Не справжня, звісно, адже довкола продовжували проїжджати автомобілі, дзвонив трамвай, перехожі розмовляли телефонами, а продавчиня з найближчого кіоску сперечалася з чоловіком через решту. Проте саме між Софією та незнайомцем утворилася дуже конкретна, майже відчутна тиша, у якій було достатньо місця для одного невдалого вибачення й кількох майбутніх життєвих помилок.