Розділ 1

Софія запізнювалася на двадцять три хвилини.

Не на двадцять.

Саме на двадцять три, тому що двадцять хвилин ще можна було назвати «трохи затрималась», а двадцять три вже звучало як особисте рішення не поважати ні час, ні людей, ні розклад міського транспорту.

— Та їдь ти вже! — прошипіла вона крізь зуби, дивлячись на червоний сигнал світлофора.

Світлофор не відреагував.

Це теж було особисте.

Софія стояла на краю тротуару, притискаючи до грудей папку, з якої вже вдруге намагалися втекти кілька аркушів. У правій руці вона тримала стаканчик кави. У лівій — телефон. На плечі висіла сумка, яка зранку важила кілограми три, а після десяти хвилин бігу через центр Львова перетворилася приблизно на мішок цементу.

Телефон завібрував.

Оля:
Ти де???

Софія швидко набрала:

Біжу.

Через секунду прилетіло:

Ти десять хвилин тому теж бігла.

Я дуже довго біжу.

Софіє.

Я майже.

Викладач уже прийшов.

Софія завмерла.

Потім підняла очі до неба.

— Ну звичайно.

З неба впала перша крапля.

Прямо їй на ніс.

— Та ви знущаєтесь.

Зелений.

Вона рвонула через дорогу.

Кава небезпечно хлюпнула під кришкою.

Софія встигла зробити три кроки.

На четвертому в неї врізався якийсь хлопець.

Точніше, це вона врізалася в нього.

Але Софія була не в тому настрої, щоб займатися юридично точним встановленням винуватця.

Папка вилетіла з рук.

Кілька аркушів розсипалися просто на мокру бруківку.

Телефон дивом залишився в долоні.

Кава — ні.

Стаканчик хитнувся.

І половина великого капучино з карамельним сиропом вилилася прямо на темно-синю толстовку незнайомця.

Настала тиша.

Не справжня, звичайно.

Навколо їхали машини, дзвонив трамвай, хтось розмовляв телефоном, продавчиня з кіоску сперечалася з чоловіком про решту.

Але між Софією та хлопцем утворилася дуже конкретна, дуже особиста тиша.

Він повільно подивився на свою толстовку.

Потім на неї.

Софія теж подивилася на толстовку.

На ній розпливалася велика світло-коричнева пляма.

— Ой.

Хлопець підняв брови.

— Сильний початок.

— Я не спеціально.

— Це трохи заспокоює.

Софія швидко присіла, збираючи папери.

— Вибач. Я запізнююсь.

— А.

Він теж нахилився і підняв один аркуш.

— Тоді зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Чому правила дорожнього руху для тебе більше не працюють.

Софія вихопила в нього листок.

— Я переходила на зелене.

— Ти летіла на зелене.

— Велика різниця.

— Для пішоходів — можливо. Для кави — ні.

Він знову глянув на пляму.

Софія стиснула губи.

Хлопець був десь її віку. Може, на рік старший.

Темне трохи скуйовджене волосся, ніби він узагалі не визнавав існування гребінців. Високий. Худорлявий, але не кістлявий. Темна куртка була розстебнута, тому наслідки катастрофи на толстовці було видно особливо добре.

І ще в нього були абсолютно нестерпні очі.

Не через колір.

Сірі чи зелені — Софія не встигла визначити.

Через вираз.

Він дивився на неї так, ніби ситуація його не дратувала.

Його це веселило.

А це дратувало її ще більше.

— Я сказала «вибач».

— Я чув.

— Тоді навіщо ти продовжуєш?

— Цікаво, що буде далі.

— Нічого не буде далі.

— Шкода.

Софія вирівнялась.

— Ти завжди такий?

— Мокрий?

— Самовпевнений.

— Ні.

Він серйозно задумався.

— Іноді я сплю.

Софія дивилася на нього дві секунди.

Три.

— Дуже смішно.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А прозвучало переконливо.

Вона запхала папери назад у папку.

Ще одна крапля дощу впала їй на щоку.

За нею друга.

Потім третя.

Львів офіційно вирішив, що ранкової кавової аварії недостатньо.

— Чудово.

Софія зробила крок убік.

— Ще раз вибач.

— Прийнято.

— І…

Вона поглянула на пляму.

Совість зробила останню спробу.

— Можу заплатити за хімчистку.

Хлопець подивився вниз.

— Толстовки чистять у хімчистці?

— Не знаю.

— Я теж.

— Тоді ми нічим не можемо допомогти одне одному.

— Нарешті знайшли щось спільне.

Софія відчула, як у неї смикнувся кутик губ.

Ні.

Навіть не думай.

Вона миттєво зробила серйозне обличчя.

— Бувай.

— Обережно з наступною жертвою.

Вона показала йому середній палець.

Не повертаючись.

Позаду почулося:

— О, а я вже думав, що ми майже друзі!

Софія прискорила крок.

Коли вона влетіла в аудиторію, було вже двадцять дев'ять хвилин після початку заняття.

Усі подивилися на неї.

Усі.

Навіть дівчина в останньому ряду, яка спала, поклавши голову на руки.

Викладач перестав говорити.

Софія зупинилась у дверях.

— Доброго ранку.

Професор Коваль зняв окуляри.

Це було погано.

Коли він знімав окуляри — хтось мав страждати.

— Пані Левицька.

— Так.

— Ви вирішили все-таки приєднатися до нас?

— Саме так.

Хтось тихо засміявся.

— Надзвичайна честь.

— Дякую.

Оля в першому ряду закрила обличчя долонями.

Софія зрозуміла, що сказала зайве.

Коваль повільно вдихнув.

— Сідайте.

— З радістю.

— Мовчки.

— Це буде складніше, але спробую.

Тепер засміялося вже пів аудиторії.

— Софіє! — прошепотіла Оля, коли та нарешті сіла поруч.

— Що?

— Ти хочеш вилетіти з університету?

— Ні.

— Тоді чого ти з ним сперечаєшся?

— Я не сперечаюся.

Оля подивилась на неї.

— Це твоя версія?

— Так.

— Страшно уявити його.

Софія дістала блокнот.

— У мене поганий ранок.

— Кава де?