Розділ 20

̶ Джамале? — не можу повірити, що це мій знайомий. Хлопець широко посміхається. На чисто поголеному обличчі його посмішка має зовсім інший вигляд. Незвичний. Сліди подразнення на шкірі, про яке казав тоді, не дуже помітні. Але є.

   За мить я переконалася, це таки він. І голос його. Мамцю! Який же красень! В елегантному темно-синьому костюмі, білій сорочці, верхній ґудзик якої розстебнутий. Я мимоволі окинула поглядом згори до низу цього молодика, шукаючи щось знайоме. Фантастика! Він мав страшенно привабливий вигляд і в робочому комбінезоні, а в цьому дорогому костюмі... Слів брак. В мене щелепа відвисла.

̶  Так. Це я. Не впізнаєш? — сміється.

̶  Ледве. Так маєш молодший вигляд.

̶  Справді? Без бороди, чи в цьому піжонському вбранні? — взявся руками за піджак, ніяково поглядає на мене. Здається, не звик так одягатися. Ну, звісно...

̶  Чому піжонському? Тобі дуже личить. — не стрималась. — А... Без бороди дійсно краще. — хлопець ще більше засяяв.

̶  Радий, що ти оцінила. І...

̶  Що і?  — питаю. Джамал схилився ближче до мене. Сказав тихо:

̶  Я отримаю нагороду за таку жертву? — я насупилася. Глянула строго. Нагороду? Починається...

̶  Ти про що, взагалі? Я хіба просила тебе про якісь жертви?

̶  Я про танець. А ти, що подумала? Га? Зізнавайся. — лукаво засміявся. Так, що я почервоніла. Опустила погляд на його красиві туфлі. Засоромилася своїх думок. Ну, треба ж таке...

̶  Танець? — підняла брови.

̶  Ага... Потанцюєш зі мною? — я мимоволі розглянулася, чи не бачить нас батько. Але не знайшла його поглядом. Лиш маму, яка жваво розмовляє з якоюсь солідною жіночкою неподалік і не бачить мене, бо обернена спиною.

̶  Що ж... Рада, що ти не захворів після тієї пригоди. І такий бадьорий, що хочеш танцювати.

̶   Так... Я живучий... За тебе теж радий.

̶  Добре. То... Як я можу відмовити своєму рятівникові?  — стримано посміхаюся. — Але... На багато не розраховуй.

̶  Ти, як завжди. Намагаєшся грати снігову королеву. Так? — хитро посміхається турок. Саме заграли дуже гарну, жваву мелодію. Джамал протягнув мені руку, поглядом запрошуючи танцювати. Я затамувала подих і поклала свою долоню в його. Коли тепла, шорстка, але ніжна рука цього чоловіка торкнулася моєї, а інша бережно обвила за талію, серце підстрибнуло у мене в грудях. Почало танцювати геть не в такт музиці. Просто шалено.

̶  Нікого я не граю. — відказала, хоч він явно має рацію. Я на силу стримую своє захоплення ним. Чимраз важче вдавати байдужість.

  Ми влилися в коло танцюючих, повільно закружляли. Так чудово...

̶  Наталь, я ж бачу, що подобаюся тобі. То, чому намагаєшся приховати? — шепнув тихо мені на вушко. О, який... Бачить він... Халепа, нікудишня з мене актриса.

̶  Облиш. Краще скажи, як ти пройшов сюди? Де взяв запрошення? — далі намагаюся бути холодною.

̶  Ну... Це довго пояснювати. Допоміг друг мого шефа, якому я допомагав колись...

̶  Ой, хлопче... Ти щось приховуєш. І, взагалі, звідки ти знав, що я тут буду? Влаштував допит своїй землячці, Нілюфер?

̶  А, може, я просто прийшов на прийом в міністерство. Чому, одразу до тебе?

̶ Ну-ну... Годі, Джамале, то не сільська дискотека, тут не буває випадкових людей.

̶  Наталь, яка різниця? Головне, що ми обоє тут. Танцюємо... Хіба не чудово? Краще скажи, чи без бороди в мене більше шансів? — весело шепоче на вушко. Таки справді наполегливий. Важко не оцінити. Мої щоки палають, по тілу бігають мільйони мурашок від ніжних дотиків цього красеня. Кружляємо під дивовижну мелодію Вівальді. Хіба не казка?

  Що ж сказати? Горечко, як я хочу просто насолоджуватися його товариством! Голосом, ніжністю цього здорованя. Як набридло вдавати байдужість! Та, продовжую, як казав Джамал, грати снігову королеву.

̶  Ще чого? Ти напрошуєшся на компліменти, а сам ще й слова не сказав про мій вигляд в цій сукні! А я, між іншим, дуже старалася, віддала немалу суму за сьогоднішній образ. — вдаю, що серджуся. Хлопець засміявся.

̶  Натусь... Не забувай, я майстер з ремонту авто, а не майстер слова. Тож... Як ти казала? Не чекай багато.

̶  Ну, звичайно... — зробила серйозне обличчя. Він лукаво посміхається.

̶  Тобі ще мало компліментів? Тебе сьогодні вже мільйон раз похвалили. Я бачив. Навіть, чув дещо.

̶  Ти підслуховував? — скривилася.

̶  Ні. Випадково... — так я й повірила.

̶  То  й що, як інші хвалили, тобі вже не треба, так?

̶  Натусь... Ти знаєш, що неймовірна красуня. Але, хіба те, що приперся аж сюди, щоб побачити тебе, вже само по собі не комплімент? — залізна логіка. Це найгучніший комплімент. Як шкода, що не можу належно його винагородити.

̶ То ж, все-таки, ти приїхав до мене? — піднімаю допитливий погляд на партнера по танці. Він не заперечує.

̶  Ти рада? — підморгує.

̶  Здивована. — далі не показую, яка щаслива.