Розділ 19

   Виявилося, що я досить живуча. Переохолодження в озері не змусило мене захворіти. Чи то друзі так вправно надали допомогу? Мабуть, так. Нілюфер казала, що вони досить швидко завезли мене до неї додому, де дівчина старанно піклувалася про мене.

  Вона така хороша. Не знаю, чи зможу колись їй віддячити за всю ту сердечну теплоту, яку постійно виявляє до мене, відколи познайомилися. Я аж потім зрозуміла, що навіть не запитала Джамала, як він дав собі раду. Адже, витягуючи мене з озера, сам теж намочився в крижаній воді. Бідолаха, так старався помогти неслухняній дівчині, а я ще й потім наговорила йому казна-чого. Шкода... Може, подзвонити? Запитати, чи хоч не захворів через мене? Я довго вагалася. Крутила в руці телефон. До речі, новий, в якому не всі номери. Лише ті, що були збережені на картці. Номер Джамала, як на зло, зберігся. Так кортить подзвонити... Ні... Не можна давати собі волю. Хай краще думає, що я байдужа і невдячна, ніж маю остаточно втратити голову, далі з ним спілкуючись.

  Субота минула в дорозі і в походеньках по столичних бутиках з одягом і прикрасами. Потім ми повечеряли утрьох з батьками в дорогому ресторані. На диво, батько мав хороший настрій. Мабуть, задоволений, що ми з мамою виявили послух і приїхали, як він сказав. Пообіцяв, що нам сподобається прийом, познайомить нас з кимось дуже важливим. Хто ж має сумніви?

   А, ось і вечірка. Офіційна частина тривала недовго. На ній вшановували якихось спеціалістів з Англії, котрі вже мають повертатися додому після довгої співпраці і обміну досвідом з українськими колегами в міністерстві. Мій батько виголосив кількахвилинну промову. Усім дуже сподобалося, аплодували. Вміє він справляти приємне враження. Ми з мамою теж похвалили його.

  Зараз уже всі розслабилися. В куті величезного, розкішного залу грає чудовий оркестр. Спокійні, класичні мелодії. І по правді, це все, що мені тут подобається. А, ні. Не все. Ще непогані закуски і моє відображення у дзеркалі. Все–таки, є щось хороше в тому, що ми мусили піти на цей прийом. Я купила собі нереально класну одежину, в якій почуваюся, якщо не королевою, то її правою рукою, точно. Ми з мамою вибрали червону приталену сукню з відкритими плечима і дуже пишною нижньою частиною. Довжиною до колін, це платтячко створює  чудесний силует якоїсь квітки. Наприклад, півонії, чи великої розкритої троянди. В салоні мені елегантно закололи волосся, перед тим закрутивши його у легкі локони. Ніжний макіяж. Прикрасила шийку і вушка красивими ювелірними, як батько каже, «прибамбасами». Супер. Компліменти так і сиплються з усіх боків.

  Ми з батьками поспілкувалися з багатьма людьми, більшість з яких зустрічаю  вперше. А багатьох з присутніх не раз бачила по телевізору. З деякими розмовляли довше, з іншими лиш привіталися. Все це чимраз менше мені подобається. Батько каже усім, що я скоро закінчу універ і переїду до нього в столицю, буду працювати. Мене і не думає питати, чого хочу я.

  Та, найбільше похвали мені на вушко нашептав Юрій. Худорлявий, самовпевнений мажор, з яким нас познайомив батько. Що правда, компліменти його стосувалися виключно моєї зовнішності. Юрій запросив мене на танець.

   Тут грають таку ніжну, ліричну музику, що хочеться не танцювати, а сісти і насолоджуватися. Мріяти про щось. Просто пофантазувати про якісь романтичні прогулянки, чи щось таке. Але, не сьогодні. Високий блондин впевнено веде мене в танці. Посміхається. Такий... Симпатичний, чимось Співенка нагадує. Але, ще більш зухвалий, розбещений. Без кінця теревенить лиш про себе дорогенького. Навіть своїм прізвищем, і то без міри пишається. Постійно його повторює. Наче, то він прославив гетьмана Орлика, а не навпаки.

̶  Натусю, а знаєш, що в нас, у родині Орликів, були справжні гетьмани?

̶  Справді? Той Пилип Орлик, що був гетьманом війська Запорожського після Івана Мазепи і перед Іваном Скоропадським, то твій предок? — хлопець здивовано вирячився на мене. Замовк на хвилю, розгубився. Аж перестав танцювати.

̶  А... Так. Він. Ти знаєш? — знову закружляв мене.

̶ Ага. Тільки, цікаво, як вам вдалося простежити родову лінію аж від сімнадцятого століття? Розкажеш, як це робиться? — роблю серйозний вигляд, наче вірю, що переді мною і справді нащадок визначного політичного діяча. Юра ще більше розгубився. По очах бачу, що явно не має поняття не те, що про документ, який називають першою Конституцією України, котру прийняв Пилип Орлик, а й взагалі, про те, як давно це було. То навіщо починав цю історичну тему?

   Але, такі, як Юрій, не люблять програвати. Знайшов як вийти з ситуації. Посміхнувся, перекрутив мене в танці і каже:

̶  Наталь, та чого будемо балакати про старовину? Це ж нудно. Краще розкажи, чи ти ще побудеш трохи в Києві? Давай сходимо кудись завтра. Чи ще сьогодні? — підморгнув мені. — Хочеш, втечемо звідси і покажу тобі мій улюблений нічний клуб? У вашій глушині таких точно немає. Дуже крутий. Я там часто «зависаю».

̶  Ні... Не хочу. — скривилася. Мені прикро стало, що називає моє рідне, славне місто глушиною. А я тоді, хто? Доярка з Хацапетівки? Ну, звісно, Луцьк, не Київ, але ж... І не хутір Синяки. Обласний центр, все-таки.

̶  Та, ну, поїхали, красуне! — каже мені, прихилившись до вуха. Сильніше притиснув мене до себе за талію. — Побачиш, там дуже класно. Грають модні діджеї, не те, що цей... Похоронний марш на сопілці. — і це каже 28–річний хлопець з двома вищими освітами. Принаймні, так мені його батько розписав. Та, щоб тебе... Я мимоволі перевела погляд на музикантів, які віртуозно виконують всесвітньо відомі композиції на саксофоні, скрипках, трубі, контрабасі і барабанах. Та я млію від цих неймовірних звуків. Так, може, я і не з хутора, але ж не часто маю нагоду послухати живе виконання класичної музики такими метрами. Це ж незрівнянне задоволення. Я в розкішні сукні, у вишуканому товаристві, слухаю красиву музику. А цей «нащадок славного гетьмана», щоб його верблюд обплював, того цілого Юру, тягне мене в якийсь темний зал, де купа нетверезих, а то й накачаних екстезі, мажорів скачуть під сучасне ревище, від якого може голова тріснути, якщо не звикла. От спасибі. Вже біжу, перекидаюся.