Розділ 18

  Не знаю, що і, як далі, але наступні хвилини, чи години здалися мені вічністю. Ще ніколи не було так погано. Все тіло стиснулося, закам'яніло від страшенного холоду. Жорстоко, до болю. Здавалося, кожна моя клітинка замерзла і тріснула.

  Вигук Джамала, хрускіт льоду. Далі відчула, як мене витягують зі смертельного полону і несуть кудись сильні чоловічі руки.

̶  Натусь, зараз все буде добре. Тримайся, маленька. — тихо бубнить Джамал собі під ніс. Важко дихає, поспішає. Мої очі закриваються. А все тіло починає сильно тремтіти, як ніколи.

̶  Що з нею?! — хтось запитує.

̶  Що сталося?! — чую схвильований голос, здається, то Нілюфер.

̶  Впала у воду, пірс зламався.

̶  Прокляття! Що будеш робити? — хтось питає.

̶  Треба швидко завезти її десь додому, чи...

̶  Може, спершу трошки до вогню? — хтось пропонує. Я не можу відкрити очей. Мовчки трясуся.

̶  Давай завеземо її до мене! — здається, голос Ніли.

̶  Може, до мене? — пропонує Джамал.

̶  Ні! В мене є у що її перевдягнути. Веземо до мене!

̶  Добре. — біля мене заметушилися друзі. Зняли мою мокру куртку і шапку, що стали холодні, як лід. Загорнули в тепле покривало.

  Я трохи відкриваю очі, вони, чомусь, знову закриваються. Стали дуже важкі, наче, повіки позмерзалися до купи. Обличчя «горить». Мені дають якийсь гарячий чай. Я намагаюся пити.

  Знову ці теплі, сильні руки кудись несуть мене. Як добре...

  Невдовзі я заснула. А прокинулася вже в якомусь ліжку. Розглянулася довкола. Незнайома кімната. Поворухнулася. Наче, нічого. Тільки вся якась, ніби важка. Все тіло поболює. Особливо голова. Заглянула під теплу ковдру. Що це на мені? Якась нічна сорочка на голе тіло. Звідки? Як я так вимкнулася? Нічого не розумію. Хто мене переодягнув і вклав сюди?

̶  О, прокинулася, мала нечемнота. — Нілюфер. Так ласкаво посміхається до мене, як до дитини.

̶  Де я? — нарешті запитала. Мій голос слабкий.

̶  В мене вдома.

̶   Довго?

̶  Ні, не дуже. Вже вечір. Дев’ята година. — спокійно відповідає красуня.

̶  Х–у–х... — видихаю з полегшенням.

̶  Що?

̶  Добре, що не ніч. Батько прибив би мене, якби не з’явилася на ніч додому.

̶  Ого. Він в тебе такий строгий?

̶  Бий своїх, щоб чужі боялися. — тихо пробелькотіла, швидше собі, ніж їй. Хоча, це більше образно, бо він нас не б’є фізично, зате морально перепадає добряче.

̶  Не хвилюйся, ми тебе відвеземо потім додому. Але ще трошки зігрійся. Хочеш подзвонити мамі?

̶  Ага. Я знаю номер. — точно, от халепа. Мій телефон теж «скупався.» Цього тільки бракувало. Останнім часом від мене самі збитки. То машина, тепер айфон. Нілюфер дала мені свій телефон. Я трошки поговорила з мамою. Запевнила, що невдовзі приїду. Мама нагадала мені, що треба збиратися. Вранці їдемо в Київ. Я поклала слухавку і, як вжалена підскочила.

̶   Жах! Як я забула?! Треба їхати!

̶  Стоп! Почекай, дівчино. Ти, куди це зібралася?

̶  Нілюфер, я геть забула. Завтра ми з мамою мусимо їхати вранці в Київ. Не можна затримуватися. — я вискочила з під ковдри, хотіла бігти. Та господиня квартири миттю зупинила мене.

̶  Стій! Ще трошки. Наталю, полеж, відігрійся. Я принесу ще гарячого чаю. Не можна зараз тобі бігти. Захворієш, як тоді поїдеш в столицю? — я здалася. Знову лягла в теплий «кокон» з ковдри.

̶  От, так. Молодець. То... Нащо тобі в Київ, якщо не секрет?

̶  Та... Батько змушує йти з ним на якийсь прийом в міністерстві інфраструктури. — кажу, зітхаючи.

̶  Ого! Круто. Мабуть, весело буде? Любиш таке?

̶  Та, яке там весело? Нілюфер, знаєш... Я ще не дуже звикла до такого. Всі ці крутелики, політики, мажори... Жахливо себе серед таких почуваю. Ми ж не так давно стали частиною того вищого, так би мовити, класу. Раніше, жили, як більшість. Ну, може, трохи краще. Батько був пересічним чиновником у дорожньому управлінні. А кілька років тому отримав дуже вигідну посаду там, при міністерстві і почалося...

̶  Он, як? То ти не хочеш їхати туди? — я заперечно  крутнула головою. Зітхнула.

̶  Тільки ж... Моєї думки ніхто не питає. Мушу... — подруга з розумінням кивнула.

̶  Що ж... Може, не все так погано? А раптом цього разу тобі сподобається? Познайомишся з кимось цікавим. До речі, як там з Романом?

̶  Та... Ніяк... — буркнула. Мене проймає якась в'ялість, слабкість. Ніла помітила. Мило посміхнулась.

̶  Гаразд. Відпочивай. Зараз я прийду. Зроблю тобі ще чаю.

̶  Дуже дякую за все. — дівчина посміхнулася, кивнула і вийшла. А я замоталася мало не з головою в ковдру, гріюся, заплющила очі. Ніби на хвилинку, але, напевно, минуло значно більше часу.  Невдовзі розплющила очі, щоб побачити, хто мене торкнувся. Якась тепла рука ніжно погладила мене по щоці. Так приємно...