Розділ 17

̶  То... Розповіси про свою родину? Дитинство? — питаю Джамала, коли  ми почали повільно йти вздовж берега. — Хто в тебе є?

̶  В мене є... — хвилю завагався. — Є мама Оксана. Вона тут, в Луцьку. Батько помер давно. А ще є дідусь Керем і бабуся Надя. Вони живуть в Туреччині. — я здивувалася.

̶  Ого! У вас, що сімейна традиція одружуватися з українками? — Джамал засміявся.

̶  Можна й так сказати. То все дідусь... Він в нас... Досить цікава особистість.

̶  Тобто? Як так вийшло?

̶  Ну... Все просто. Дід Керем колись працював у Тернополі, ще за Союзу. Там зустрів свою Надію. Потім забрав її додому, коли повертався в Туреччину. Через роки, коли мій батько поїхав в гості до родичів матері, теж познайомився з українкою. Згодом вони одружилися. З’явилися... З’явився я.

̶  Як незвично... — кажу, задумавшись.

̶  Так вже склалося. — спокійно відповів хлопець.

  Я теж замислилася. Оце буває у житті. Як по–різному може статися. Навряд, чи Дажамалова мама, або бабуся думали, що вийдуть заміж за турків і поїдуть жити так далеко. Цікаво, чи не пошкодували? Чомусь, захотілося познайомитися з цими сміливим жінками. Чи відчайдушними. Хтозна...

  Замилувалася красою довкола. Ми відійшли досить далеченько від компанії. Сьогодні невеликий морозець, сонячно. Дуже гарно. Чистий сніжок поскрипує під ногами. Захотілося зробити щось дитяче. Я знайшла великий замет і повільно опустилася в нього. Лягла на спину, так м’яко, приємно. Поглянула в небо. Трохи сірувате, але світле.

̶  Що ти робиш? — весело запитав приятель.

̶  Відпочиваю. Тут так класно… Як на перині. Ти не хочеш так? — відповіла, не відводячи замріяного погляду від хмар.

̶  Хочу... — недовго думаючи, Джамал приземлився біля мене. Його велике, важке тіло впало так, що аж сніг розлетівся в різні боки і на мене. Ми засміялися.

̶  Помалу, ти, ведмедю! — вдавано серджуся. Він засміявся, побачив, що я струшую сніг, взяв і ще більше на мене шурнув.

̶  Ей! Не бушуй, хлопче!

̶  Що? Це не я! То... Он вітром дунуло. — дражниться, сміється. Я теж.

̶  Ну, звісно! — сипнула і на нього снігом. — А оце теж вітром! — регочу. Джамал припіднявся і почав знову гребти сніг на мене, я на нього. Почалася справжня холодна війна. Так весело. Ми, як діти, дуріли, реготали, позасипали одне одного. В мене в волоссі, що вистає з під шапки, теж налипло повно снігу. За коміром, скрізь. Але, чомусь, навіть не відчувалося холоду. Ввійшли в азарт.

  Врешті я підняла руки.

̶  Ну, все! Здаюся. Помилуйте! — кажу, далі лежачи, коли вже нема сил більше дуріти. Джамал перестав бавитися, схилився надо мною. Я ніяково дивлюся на нього. Наші обличчя так близько. Такі розпашілі, мокрі. На мої віях і на його бороді виблискують краплини води. Що він робить? Ще трошки скоротив відстань між нами. Грайливо посміхається. Запала тиша. Лише моє схвильоване серце голосно стукає. Сподіваюся, йому цього не чути. Раптом піймала себе на думці, що не проти, аби цей гарячий турок зараз поцілував мене. Захотілося відчути, які теплі його губи. Чи колюча борода…

  Капець... Зовсім здуріла. Які ще поцілунки? Наталю, схаменись!

  Я різко встала, обтрусила з себе сніжок. Наче, нічого... Продовжила розмову, аби відволіктися від нав’язливої думки про поцілунок.

̶  А... Ти? Теж вирішив продовжити традицію і шукаєш дівчину з України? Чи тебе дід змушує? У вас же там, наскільки я знаю, прийнято слухатися старших. — зліпила сніжку, бавлюся нею.

̶  Ну... Якщо чесно, то дід справді дуже хоче, щоб я одружився саме з українкою. Якийсь в нього пунктик на цьому. Та й мама теж. Але... — хлопець теж піднявся, став біля мене.

̶  А, які тобі дівчата більше подобаються? Туркені, чи наші? Кажи правду, бо кину сніжкою просто в очі! — погрожую, сміючись. Наче, після того, що ми витворяли пару хвилин тому, він злякається моєї сніжки. Перекидаю кульку з руки в руку. Джамал теж засміявся. А потім посерйознішав. Ми застигли, дивимося одне на одного. Він промовив так, якось, щиро, здається:

̶  Наталю... Мені подобаються хороші. Дівчата з добрим, щирим серцем. Здатні любити по–справжньому.  Не з вигоди, чи задля розваги крутити чоловікам голову, а... Просто... І не важливо звідки людина. Головне, щоб полюбила мене. Такого, як є. Небагатого, не дуже освіченого. Наполовину турка, який часом і не знає, хто він більше. Просто... Нормального хлопця. — я завмерла. Відкрила рот, дивлюся на нього. Не знаю, що відповісти. Не очікувала такого. Сніжка тане в мене в руці, заморожуючи долоню. А я й забула про неї. Лиш біль від холоду нагадав про те, що тримаю в руці сніг. Вода почала капати з мого кулака.

   Невже Джамал справді такий, яким здається? Чи може бути, що справді він незвичайний турок, як інші? Все ж таки, кров не водиця. А в нього мама і бабуся українки. Мабуть, і виховали по–нашому, а не так, як там прийнято. Але ж... Хіба чоловіки б дозволили? Не знаю...

̶  Що з тобою? Про що задумалася? — підійшов до мене, викинув з моєї руки ту сніжку, підніс мої долоні до уст, почав зігрівати своїм диханням, великими, теплими долонями. Я ще більше заціпеніла. Так приємно... Далі мовчки кліпаю очима. Господи... Як мені добре з ним... То просто нереально... Тану швидше, ніж той сніг в моїй руці.