Розділ 15

̶  Наталю, ти геть від рук відбилася! Що робиш?! Яку ти машину купила?! — не привітавшись, одразу почав гримати на мене батько.

̶  І тобі привіт, тату. — тихо відповідаю, вийшовши на вулицю, щоб ніхто сторонній не чув.

̶ Ага! Привіт! Наталь, чому ти не купила нової машини?! Поясни мені, що за дурниці?! Хто тебе на таке намовив?! — далі гарчить на мене.

̶  Тат, вона майже нова. Ну, для чого переплачувати, якщо вона майже не відрізняється?

̶  Для того! Що донька Василя Ростюка не повинна їздили на старій машині! Ти хочеш, щоб з мене люди сміялися?!

̶   Тат... Ну, яка стара? Машині два з половиною роки.

̶  Не дратуй мене, дівчино!

̶  Ну... Хіба не ти вчив мене, що не варто переплачувати зайвого? Для чого викидати гроші на вітер?

̶  Вчив! Але то було до того, як я став не останньою людиною в міністерстві інфраструктури. Зараз треба підтримувати імідж. — ох... Імідж... Дістав... Люди, он, не мають елементарного, а йому імідж в голові. Забув вже, коли сам їздив на тридцятилітній машині, що глохла на кожному кроці. Тепер вже крутить носом. Ех... Швидко людина звикає до хорошого.

̶  Тат, все буде добре. — кажу, що–небудь, аби...

̶  Не буде! Я не бачу, що ти слухаєш мене! Ану кажи, для чого тобі гроші? Навмисне зекономила, щоб ще щось купити, чого я б не дозволив, так?! — халепа... Який здогадливий.

̶  Та, ні, так... Може, знадобляться... — відповідаю, аби не допитувався далі. Хоч він і так дізнається, якщо перекажу гроші центру. Що ж робити?

— Тату, я ж не маленька. Ти не мусиш контролювати кожен мій крок і кожну тисячу, яку я витрачаю. — починаю нервувати. І від холоду в тому числі. Вийшла на вулицю в самому светрику. Треба ховатися, мороз. Вже зуб на зуб не попадає. Голова страшенно розболілася. 

̶  Мушу! Бачу, ти чимраз більше бунтуєш. Чому ти не взяла Влада з собою, як купувала машину?! Я ж казав!

̶ А... Я... Порадилася з експертами, пошукала інформацію в мережі... Впоралась... — батько ще гірше запінився.

̶  Порадилася вона... Самостійності захотіла?! Не мрій! Буде, як я сказав, інакше..! — прошипів крізь зуби. В мене серце стиснулося. Не хочу того «інакше». — почала йти до аудиторії, ледве згадуючи по дорозі, яка зараз пара і куди йти. Геть прибита. Мало було Роми, то ще й цей... Ще кілька хвилин гримав на мене, далі сказав строго, холодно:

̶  Значить так! Цієї неділі ви з матір’ю будете на прийомі в міністерстві. Влад завезе вас. Підготуйся. Купи все, що треба. Вечірню сукню, прикраси, всі «прибамбаси». Мусите мати вигляд не гірший, ніж столичні пані. І тільки спробуй не приїхати, чи вдягнутися, як бідна родичка! Побачиш тоді, яке може бути важке життя! — випалив наказовим тоном, як команду собаці. Дуже мило... Так і хочеться сказати, як Шрам з мультика  «Король лев» — "вибачте, що не стрибаю від радості, спина поболює".

  Щоб тобі з твоїми прийомами... Цікаво, що цього разу? Благодійна акція для залізниці, чи якогось заслуженого чиновника на пенсію будуть проводжати? А, може зустріч з іноземними колегами? Терпіти їх не можу, купа пихатих чиновників і інших багатіїв зі своїми лицемірними жінками, чи молодими коханками, які роблять вигляд, що дбають про інтереси інших. А насправді жінки сходяться, щоб помити кістки знайомим і похвалитися новими дизайнерськими ганчірками. А мужики, щоб обговорити, який ще втілити проект, на якому можна відмити більше державних коштів. Звісно, не всі однакові. Але… Що маємо, те маємо…

  А, як я забула? Ще ж є потенційні женихи. Точно. Круті столичні мажори, які з відвертою нудьгою дивляться на всіх і все довкола, бо вже перепробувати всі, які тільки можна купити, розваги. Розбещені дівочою увагою до неможливого і не мають жодного уявлення, як живуть прості люди, чи, що в житті бувають труднощі. На таких, як я, дивляться, як на нову, екзотичну тваринку, якої ще не було в їх колекції. Тому варто купити.

  Суцільне задоволення... Знаю, це ми вже проходили. Але... Доведеться їхати. Нічого. Потерплю. Інакше він доведе маму до інфаркту. А, як не впорається, то бабуся поможе. Вона до цього має «творчий підхід». Як не криками, то починає «помирати», щоб добитися свого. Артистка, щоб її... Здоров’ячка за трьох дурних, куди більше, як в моєї мами, а стогне постійно, як породілля.

̶  Гаразд, тат. Побачимося в суботу. Так? — кажу смиренно, аби лиш втих трохи.

̶  Так. Приїжджайте. Купите все що треба тут. Бо в Луцьку ж нема такого. — ну звісно... Куди луцьким магазинам до столичних бутиків...

̶  Ага... До зустрічі, тату. — попрощалася вже перед дверима аудиторії. Тут стоять кілька дівчат з моєї групи. Побачили мене. Я тремчу від холоду. Потираю себе руками.

̶  Все. Май на увазі, я відстежую все, що ти робиш і купуєш. Тільки спробуй ще щось утнути! — сказав крижаним тоном на прощання. Після цього я почула короткі гудки в телефоні. Ще холодніше стало. Важко видихнула. І тобі всього доброго, татку...

̶  О, Наталь, як справи? Ти щось невесела? — от, треба ж таке... Що за день? Змовилися мене докінчити, чи, що? Тільки Уляни мені бракувало зараз з її безмежною до мене «любов’ю».

̶  Привіт. — ігноруючи питання брюнетки, звертаюся до Ніки:

̶  А ви, що тут? Пара ще хіба не почалася?