Розділ 14

̶  Дуже дякую за все. — кажу Джамалові. Він вийшов з машини, яку я щойно купила з його допомогою, і поступився мені місцем за кермом. Виявилося, що я боюся–таки їздити після того страхіття, яке пережила. Більше, ніж сподівалася. Тому майстер під'їхав сюди, а далі, якось, мушу сама. Не можна, щоб хтось бачив мого помічника.

̶  Нема за що. Мені було дуже приємно побути з тобою. — мило посміхається. — Заїдеш? В разі чого... Дзвони. — додав турботливо.

̶  Дякую. Але, ні. Далі тобі не можна. Якщо не зможу сама, то подзвоню Владові. — чоловік напружився.

̶  А хто це?

̶  Мій... Наш... Охоронець і водій. Ти його бачив тоді, як забирав мою машину в ремонт.

̶  А–а... Той серйозний? Не ображає тебе? — я засміялася.

̶  Ні. То я його ображаю. Деколи прошу прикрити мене перед батьком. — чоловік примружив очі, хитро посміхнувся.

̶  Он, ти яка, виявляється...

̶  Ага... — я перевела тему, доки ми не «заїхали» ще далі в якісь особисті питання.

̶  А, ти як? Підеш пішки? Далеко тобі додому? — якось, незручно, залишила людину серед дороги. Джамал посміхнувся:

̶  Не журись, я не пропаду. Мене друг підвезе. А можна й пішки. Не страшно. — ну, звісно, з такими довгими, міцними ногами можна хоч на другий кінець світу затупати.

̶  Добре. Ще раз дякую. Ти дуже поміг. Тепер в мене залишилося більше грошей, щоб помагати тим, хто потребує.

̶  Молодчинка... — новий знайомий дивиться на мене з такою ніжністю, теплотою, ніби я й справді ідеал якийсь. Він ще не сказав жодного прямого компліменту про мою зовнішність, чи характер. Але у всьому його вигляді, виразі обличчя, очей, відчувається якесь особливе ставлення до мене. Може, я все перебільшую, але здається, що Джамал готовий хоч за тридев’ять земель до мене пішки ходити. Ні, не може бути. Треба гнати ці думки з голови подалі. То явно поспішні висновки.

   Ми попрощалися і я повільно рушила на своєму майже новому Нісанчику Ліфчику додому. Джамал ще довго стояв і дивився мені в слід, аж доки я не звернула на іншу вулицю.

  Наступного ранку поїхала в  універ на таксі. Так і не наважилася сісти сама за кермо. Вчора ледве доїхала додому, коли помічник вийшов. Серце вискакує, кінцівки тремтять. Годі спокійно їхати. А ще й машина зовсім інша, не звикла ще до неї. Ех... Може, з часом...

  Завжди ходила на заняття в університеті з радістю. А сьогодні не дуже. Знала, що зустріну Рому в коридорі. Так і вийшло. Мене раптом накрила ціла буря суперечливих почуттів.

̶  Привіт, Наталь. Ходи щось скажу. — несподівано потягнув мене під сходову клітку, подалі від сторонніх поглядів. Я не встигла зреагувати.

̶  Ром, що ти робиш?! Я на пару йду, ніколи! — обурююся.

̶  Тихо. — приклав палець до своїх уст. — Ш–ш–ш... Наталочко, я просто хочу поговорити. Ти ж не береш трубки, коли дзвоню. — я насупилася. Добре, хоч не закриває мені рот поцілунком, як він то любить робити.

̶  Що ти хочеш? — сердито питаю.

̶  Ти знаєш. Тебе. — випалив, не подумавши, чим ще гірше мене розсердив. Я одразу рвонулася йти від нього. Хлопець затримав. Одним ривком притулив мене до стіни, сперся руками по обидва боки від мене.

̶  Припини! Це нічого не дасть, Ром. Ти тільки дратуєш мене! — бурчу.

̶  Натусь... — склав губи в трубочку, загудів жадібно. — Ти все не так зрозуміла. Ну чого ти така нечемна? Так одразу покидаєш мене через дурні балачки одного телепня, який просто мені заздрить, тому і наляпав тобі хтозна чого. Ще друг називається...

̶  Ром... — дивлюся на нього серйозно. — Ти хочеш сказати, що ні слова не казав нікому про те, що спиш зі мною? Олег все вигадав? Чесно? — хлопець лукаво дивиться на мене, міряє поглядом згори до низу, прикусив губу. Якусь мить вагається, потім починає викручуватись.

̶  Він все перекрутив і перебільшив. Кицюнь, ну ти ж знаєш, мені і так би ніхто не повірив, що я стільки з тобою зустрічаюся і ще не... Гм... Ну... Розумієш... Ти сама винна. Я що, мав сказати їм, що моя красуня мене не хоче? Щоб з мене всі хихотіли?

̶  Розумію! А просто сказати їм, щоб не пхали свого носа в наші справи не міг?! — сердито промовила. Хотіла ще щось образливе йому наговорити. Але потім, чомусь, передумала. Не змогла. Глянула на це все його очима. Щиро сказала:

̶  А, знаєш, Ромчику...

̶  Що манюня? — проспівав. Ловелас одразу вловив тон мого голосу, вирішив, що помирилися.

̶  Твоя правда. Я винна. — Роман повеселішав.

̶  Я ж кажу...

̶  Винна в тому, що з самого початку погодилася зустрічатися і дала тобі надію. Могла б здогадатися, який ти. — обличчя Співенка одразу напружилося, брови зійшлись до купи. — То була помилка. Вибач.

̶  Ну припини!

̶ Ні. Справді, Ром. Ми надто різні. Нічого в нас не вийде. Знайди собі дівчину, яка буде так само легковажно ставитися до всього, як ти. А не мене, таку старомодну зануду. Знайди таку, як та, що на фото, в тебе на кухні. Вам буде весело разом. Суцільні розваги. А я... Якось буде... — хлопець важко видихнув, закотив очі до гори.