Розділ 13

   Так я і знала, що не спроста він мене пригощає. Все, пора забиратися звідси. Ех... Шкода, а так гарно сиділи... Моя посмішка зникла. Я встала з за столу, кажу серйозно:

̶  Дякую за кебаб. Супер смачно. Ти віртуоз в цьому. Справді. Але, мені пора. Піду гляну, як там моя машина. — на обличчі мого співрозмовника з'явився такий смуток, ніби я підписала йому смертний вирок.

̶  Наталь! — Джамал теж різко піднявся. Потягнувся, щоб стримати мене, але спохватився і в останній момент опустив руку. Важко видихнув. Промовив, здається, щиро:

̶  Наталю, будь ласка, не тікай від мене, ніби я чудовисько. Може, я поспішив з пропозицією. Ти мене геть не знаєш. Але... Хіба так погано було? Здавалося, тобі... Нам... — завагався, що казати далі. Я стиснула губи. Дивлюся на нього. Піймала себе на думці, що мені справді було добре. Навіть дуже. Ми смачно їли, мило теревенили, як давні друзі. Я геть не хотіла, щоб це закінчувалося. Так би й сиділа тут до ночі. Захотілося ще багато чого розпитати його. Голос Джамала так мені подобається. Приємно, коли щось розповідає. Так просто, ненав’язливо. Мені ніколи не було так цікаво розмовляти з Романом, наприклад. А з цим... Навіть про машини весело гомоніти. Але... Є одне велике «але». Або і не одне.

̶  Джамале, вибач, але між нами не може бути нічого, окрім ділових стосунків. Це нереально. Ніяк. Навіть... Якби я захотіла. Нічого не вийде. — чоловік важко видихнув, заплющив очі на мить, задумався. Потім спокійно запитав:

̶  Чому? Тільки чесно, прошу тебе. В тебе хтось є? Чи ти мене боїшся? Або... Зовсім тобі не подобаюся? Тому, що я турок? — я опустила очі на той апетитний кебаб, якого шкода лишати, але й доїсти вже точно не вийде. Все, як і з тим, хто його готував. Шкода покидати, але і залишитися з ним ніяк не можна. Відповіла:

̶  Все разом.

̶  Тобто... Я геть не твій тип, так? Чи ти любиш когось іншого? — сумно скривився. Халепа... Якби ж ти знав, що мій, ще й як, мій тип. Навіть не підозрювала, що такий чоловік зможе розбудити в мені настільки сильні інстинкти. Прокляття! Та я ні на кого в житті так не витріщалася, як на тебе, турку! Просто... Все непросто. Такий парадокс.

̶  Джамале, це не має значення. — розвернулася, щоб виходити з кімнати.

̶  Почекай! — я озирнулася на голос. — Наталю, не тікай! Я... Вибач, що не дав тобі нормально поїсти. Не бійся. Я не буду чіплятися, якщо ти не хочеш. Чесно. Я пряма людина. Не вмію ходити колами, чи лицемірити. Скажу чесно, ти дуже сподобалася мені, як тільки вперше побачив. Але, я не буду нахабніти. Обіцяю. Можемо просто... Дружити. Можливо, колись, ти зміниш своє ставлення до мене. — він проказав це так... Важко не повірити. Здається, щиро, сердечно. Я не знаю, що відповісти. Але геть не хочеться йти звідси зараз. От, що це таке? Чому мене так тягне до нього? Капут просто! Я не раз відмовляла хлопцям, не задумуючись. Навіть Співенка різко покинула і не жалію. Попри всю його привабливість і багатство, мене, як відрізало від нього. А з Джамалом, чомусь, так не виходить. Не збагну, в чім річ. Посміхнулась, дивлюся на нього, він на мене. Прикусила губу.

̶  Дружити? — прицмокнула, крукнула головою. — Джамале, як ти собі це уявляєш? По магазинах зі мною ходитимеш, як подружка? Чи... Не знаю...

̶  Чому? Не обов’язково по магазинах. Хоча, я б не відмовився. Наприклад поїхати з тобою вибрати машину. Ти нову будеш брати? Чи вживану?

̶  Нову.

̶ От і чудово. Наталь, я наполегливий, але не думай, що буду тебе переслідувати, чи щось таке. Якщо скажеш, щоб я забув про тебе, дам тобі спокій. Хоча, звісно, не зможу швидко забути. — я не можу стримати посмішки. Трясця! Треба ж бути серйозною, а я не можу. Як мені подобається такий прямий підхід. От і Співенко так до мене вчепився. Напористо, але залишаючи вибір за мною. Не змогла відмовитися. Тільки... Чи правду цей каже? Чи справді дасть спокій, якщо скажу? Чи говорить так, щоб я розслабилась і підпустила до себе ближче?

̶ Даси спокій? Гаразд. Побачимо. Джамале, якщо хочеш, поможи мені з машиною. Але... Ти не можеш бути моїм другом. Принаймні, не близьким, то точно. Моя сім’я на має знати про тебе. Інакше... В мене будуть серйозні проблеми.

̶  Твої рідні не люблять турків?

̶  З деяких пір. Не просто не люблять, а терпіти не можуть. І, повір, мають на це причини. Знаю, що не всі однакові турки, чи українці. Але...

̶  Зрозуміло. Що ж... — чоловік зітхнув, подумав трошки, потім мило посміхнувся. — В такому разі... Давай ще трошки посидимо. Доїмо кебаби, поп’ємо чогось. Я маю свіжий айран. А там видно буде. — я стримано засміялася.

̶ Вмовив... — турок зрадів. Ми знову посідали. Почали їсти, запивати тим айраном. Я вперше таке пробую. Непогано... Несподівано до кімнати хтось постукав. Мій сусід по столу гукнув, що можна зайти.

̶  Ой, вибачте, що заважаю. — якийсь хлопець в робочому комбінезоні зайшов, але одразу й вийшов. Ми переглянулись, засміялись. Мені стало дуже ніяково. Прикрила обличчя рукою. Наче, ж ми тут нічого такого не робимо, щоб так тікати.

  З’ївши більшу половину свого кебаба, я вже не могла більше. Не поміщається, хоч очима ще б їла. Джамал за той час доїв свого повністю. Сидимо, попиваємо. Я запитала:

̶  То... Розкажи щось. Коли вже ти такий... Як ти казав? Наполегливий? — засміялася. — У всьому наполегливий, чи тільки з дівчатами? — майстер хитро засміявся. Почухав бороду.