Розділ 8

  Наступного дня до мене в лікарню по черзі приходили Вероніка і Ніла, нова подруга з благодійного центру. Дуже приємно, що навідали мене. Рома дзвонив. Тільки, на жаль, я не змогла довго розмовляти з ними, самопочуття препогане. Виявилось,  що моя травма серйозніша, ніж здавалося. Головний біль посилився, нудота. Лікарі сказати, що то струс мозку. Почали робити додаткові обстеження. А ввечері в моїй палаті з'явився сам Василь Михайлович Ростюк. Татко прибув зі столиці, аби побачити на власні очі мене і розібратися в тому, що сталося. Неабияка честь.

  Невдовзі пів лікарні стояло «на вухах». Батько гримав на всіх і на все. Медики злякано метушилися, від чого в мене ще гірше розболілася голова. Роздавши всім «наганяй», Василь Михайлович нарешті всівся біля мого ліжка і заговорив зі мною. Стало очевидно, що про деталі аварії вже досить докладно поінформований. Розповів, що винуватець вже покараний. Супер. Я наважилася запитати:

̶  Тат, а можна я віддам машину в ремонт? Кажуть, вона пошкоджена не так вже і сильно. Може, хай би відремонтували мені, щоб я могла знову їздити, куди потрібно. За той час я саме вилікуюся, зможу знову сісти за кермо. Сподіваюся…  — обличчя чоловіка напружилося. Брови зійшлися до купи. Вся його важка персона пойорзала на скрипучому кріслі. Хоч би не розвалилося під ним…

̶  Не боятимешся? — запитав, уважно вивчаючи мене гострим поглядом.

̶  Не знаю, якщо чесно. Треба спробувати. Але вже так звикла їздити, куди потрібно, що без машини буде важко. — а потім додала, як аргумент, — Та й бабусі треба помагати. Вона ж не любить на таксі. Ти знаєш. — на обличчі чоловіка промайнула ледь помітна посмішка. Каже:

̶  Ага, як же вона переживе, коли її цуцик буде без марафету хоч місяць? — потім зітхнув, крутнув головою. — Краще б собі щось нормальне на голові зробила. Ходить, як... Колгоспна бухгалтерка. — я засміялася. Його правда. Бабуся має досить специфічний смак. Коротко підстригає волосся знизу, а вгорі начісує височезний кокон. Справді, як в якісь шістдесяті роки. Схожа на пуделя, що йде на виставку. А особливо з тим світло - рожевим кольором. Цирк...

  Потім ми ще поговорили, на диво, батько сьогодні трохи м’якший зі мною, ніж зазвичай. Видно, таки трохи жаліє. Як-не-як, єдина донька мало не загинула. А далі і зовсім здивував мене.

̶  Давай так, мала, куплю тобі іншу машину. Як вийдеш з лікарні, поїдеш з Владом в салон вибереш собі якусь «тачку». В межах суми, яку я тобі кину. А ту Ауді можна відремонтувати і продати. Хай це буде тобі, як гостинець. Ти непогано трималася на тому слизькому асфальті. Твій інструктор з водіння молодець. — в мене очі повикочувалися з орбіт. Невже так роздобрився? Ого... Якби ж знав, що насправді більше мене навчив їздити не інструктор, а один милий хлопець з універу. Старався, терпляче помагав мені. Та я, чомусь, так і не змогла побачити в ньому більше, ніж друга.

̶  Ти бачив те відео?

̶  Так. І розмовляв з тим очевидцем. Він сказав, що ти їхала дуже повільно, акуратно. Тільки от... Шини не перевзула. Але за те я спитаю з Влада. Він мав подбати про це.

̶  Тат, прошу, не злися дуже на нього. Він нагадував мені зо два рази. Я все відкладала. Зими дуже й не було. Здавалося, ще встигну.

̶  Он, як? У вас з ним, бачу, кругова порука. Він захищає тебе, а ти його. — ух ти... Цікаво... Я винувато посміхнулась. Мушу зберігати з охоронцем добрі стосунки, бо продасть батькові про мої побачення, тоді лихо буде. Влад теж не без гріха, тому мусить помагати мені.

̶  Тат, то я здам ту машину в ремонт, добре? — він кивнув.

̶  Дуже дякую, тат! — різко кинулася обіймати батька. Хоч він не любить «телячих ніжностей». Але від раптового руху мою голову пройняв страшенний біль.

̶  А–й... — тихо застогнала, скривилася.

̶  Що? Болить? — батько відхилив мене від себе, дивиться. — Покликати лікаря?

̶  Ні, не хвилюйся. Все пройде. Просто я різко встала. Казали, що через тиждень - два, або й швидше я прийду в норму. — Михайлович встав. Каже:

̶  Ну, гаразд. Я піду вже. І... Май на увазі, я контролюю всі твої витрати. Щоб ніяких дурниць. Чула? — строго глянув на мене. О, тепер впізнаю свого батька. Тільки, що саме він має на увазі під словом дурниці? Я ж нічого зайвого не купую. Хіба, що дітям почала помагати останнім часом. Може, він вже й це пронюхав? Та, коли не кричить, то і я не питатиму. Доки лихо тихо.

̶  Добре, дякую, тату. Ти ще побудеш трохи в Луцьку?

̶  Ні. Завтра назад в Київ. Робота.

̶  Зрозуміло...

̶  І ще одне... Ти, коли оговтаєшся трохи, приїдете до мене з матір’ю. Буде один важливий захід в міністерстві. Всі будуть з сім’ями. Хочу з деким тебе познайомити. — я кивнула в знак згоди. Але всередині все стиснулося. Що він там планує? Хоч не відправити мене кудись далеко? Чи вже зятя собі нагледів? Сподіваюся, ні. Можливо, просто хоче, щоб я налагоджувала зв’язки зі столичною молоддю. Я ж там маю жити. Пізніше. Коли закінчу тут університет. А, якщо попаду в немилість, то і швидше. Батько казав, що переведе мене вчитися до Києва, якщо не буду слухняна. А там, в нього під носом, ще і ті залишки свободи, які маю тут,  без сумніву втрачу.

  Щойно за батьком зачинилися двері, я зручніше вмостилася на подушці і написала тому Джамалові. Подякувала, що хвалив мене перед батьком і сказала, що може брати мою машину в ремонт. Відповідь прийшла дуже швидко: