Розділ 7

  Прокидаюся. Де я? Намагаюся роздивитися. Не може бути... Я померла, ні? Чи в мене галюцинації? Наче, пливу по воді. Ні... Не пливу. Мене несе на руках якийсь здоровань. В напівтемряві не розберу, то він такий смаглявий, чи то лиш поночі так здається? Сніг падає на нас. Чоловік легко несе мене, як малу дитину, кладе на... Де це я? О, люди. Я в машині швидкої допомоги? Хто всі ці люди? І чому в цього здорованя така чорна борода? Якось дивно він на мене витріщається... В мене хіба на чолі щось написано? Мені, чомусь, так слабо, ніби п’яна. Очі заплющуються. Дивні відчуття, наче щось тече по очах, щоці. Торкнулася свого обличчя, мокро. Що це? Кров?

̶  Ой... — тихо зойкнула, побачивши, що на моїй руці кров. Несподівано відчула ніжний дотик. Незнайомець погладив мою другу руку, що безсило обвисла з кушетки. Поклав її біля мене. Поправив моє довге волосся, що падає на чоло. Знову легенько провів пальцями по долоні. Який він теплий... А мені так холодно. Тремчу. І шубка не помагає. Захотілося пригорнутися до цього дужого тіла, і щоб захистив мене від усіх бід. Байдуже, що вперше його бачу. Глянула у вічі чоловікові, що так дбайливо, обережно приніс мене сюди. Його погляд дуже збентежений, густі, чорні брови зійшлися до купи. Але, помітивши, що я дивлюся на нього, чоловік ледь посміхнувся кутиками губ і заговорив.

̶  Як ти? Щось болить? — турботливо запитав. Його голос низький, але такий спокійний, глибокий. Приємно. Я хотіла щось відповісти, та саме в ту мить до мене надійшли медики.

̶  Дякую, далі ми займемося нею. — проказав хтось з них. Мій незнайомий рятівник відійшов у бік. Наді мною заметушилися лікарі. В голові паморочиться. Стало, чомусь, шкода, що ті теплі руки більше не зі мною. Я ще трохи дивилась, шукала очима того високого здорованя, але вже не побачила. А невдовзі в очах геть стемніло.

̶  Мамо... — як приємно побачити рідну людину, коли прокидаєшся в незнайомому місці зі страшенним головним болем.

̶  Наталочко, моя дорогенька, як ти мене налякала! — мама зраділа, обійняла мене. — Як ти, дитино? Що болить? — я поворухнулася, прислухаюсь. Торкнулася свого чола. Голова тріщить, здається. Шия теж ниє. Чоло замотане бинтом. Красуня...

̶  Е... Голова... Але, я живу. І це чудово. — посміхнулась, тихо кажу, згадуючи, як злякалася вчора, думала, мені кінець. А, може й не лише мені. Та, на щастя, обійшлося. Це ж вчора було? Напевно, бо вже видно за вікном.

̶  Так, це чудово. Доцю, яка я рада, що не сталося чогось гіршого. А машина, то таке... — проказала мама і махнула рукою.

̶  Сильно побита?

̶  Трохи є... — скривилася.

̶  Батько вже знає? — мама ствердно кивнула. Ну, звісно... Як би він не знав? Ой... Буде злитися за машину. Вона ж майже новенька. Ех...

̶  Їде до нас. — тихо промовила дорогенька. Так приречено. В мене ще сильніше заболіла голова. Тільки не це...

̶  Але, не бійся. Все буде добре. Мені дзвонили з поліції. Того, хто винен в аварії, що тебе підрізав, вже знайшли. Кажуть, був очевидець, який дав поліції запис з відео реєстратора. Золотко, не бійся. Батько побачить і не буде сердитися на тебе. І ти була пристебнута. Це теж плюс. — я витріщила очі. Очевидець? Цікаво... Той здоровань? Може, то він їхав ззаду і побачив все, що було? Чи хтось інший? Мама продовжила:

̶  Але... Батько сказав, що не дасть тобі машини, поки що. Не купить нової. Влад буде возити тебе на моїй.

̶  Чому це? — обурилася. — Я ж не винна! — хоча... Як згадаю, що пережила, може й добре, що якийсь час не сідатиму за кермо. Треба оговтатися.

̶  Дорогенька, так буде краще. Все, відпочивай. Я піду, побалакаю з лікарем. Ввечері ще приїду. — мама погладила мене по руці і вийшла.

  Цей її дотик нагадав мені, як вчора ввечері той незнайомець торкнувся мене в машині швидкої. Так приємно було, заспокійливо. Чомусь, здавалося, що, доки він поряд, все буде добре. Його велика рука така тепла, як мамина. А, може, це мені приснилося? Маячня... Якби дізнатися, чи був там хтось, окрім медиків?

  Я помучилася, намагаючись ще щось згадати, потім заснула. Мене розбудив звук телефона. Рома. Глухо відповідаю:

̶  Ало.

̶  Привіт, мала. Як ти? Чого трубки не брала? — точно, він ще не знає нічого. Я, як могла, розповіла хлопцеві, що зі мною сталося вчора. Він дуже співчував, засмутився. Поривався прийти мене відвідати. Та я не дозволила йому. Бракувало ще, щоб з батьком тут зустрівся. А тато може приїхати хоч зараз. Хтозна. Ми попрощалися. Важко довго розмовляти. Голова болить.

  Пізніше, я отримала повідомлення на Вайбер.

«Привіт. Як почуваєшся? Я бачив вчора аварію, в яку ти потрапила. Дуже співчуваю. Сподіваюся, з тобою все добре? Одужуй.»

  Ух ти! Прислав Джамал Ґізем. Хто ж це? На фото якась машина замість нього. Той здоровань, який ніс мене вчора на руках? Може бути. Він був смаглявий, чорнявий. Схожий на якогось турка, чи араба. То, мені це не приснилося? Класно... А де мій номер взяв? І, чому на «ти», наче ми знайомі? Нічого не розумію. Таки відписала:

«Привіт. Я непогано. Дякую. Ми знайомі?»

  Невдовзі отримала відповідь:

«Радий, що ти добре, відносно. Могло б бути набагато гірше. Тебе так страшно крутило по дорозі, жах! Ми, на жаль, не знайомі. Я просто став очевидцем випадку.»