Розділ 6

   Я з великою радістю відвідала той благодійний центр. Там виявилося дуже гарно. Навіть не знала, що є таке чудове місце, де підтримують жінок, які потрапили у важкі обставини. А також діток. Їх історії, які почула, вразили мене до глибини душі. Тут є жінки, які рятуються від домашнього насильства. З ними працюють професійні психологи, юристи і просто небайдужі волонтери, які помагають не впадати у відчай, жити далі. Теж є юні матері з неблагополучних сімей, яким по 15 – 17 років. Їм помагають дбати про немовлят і вчать, як давати собі раду в житті.

  Найбільше мені сподобалося проводити час з дітками, які приходять сюди, бо вдома, м’яко кажучи, неприємно. Ми з Нілою привезли і моїх нових знайомих, трійко діток, яких я зустріла в торговому центрі. Вони в захваті від іграшок і цікавого проведення часу, яке ми їм організували.

  Я пів дня бавилась з ними і іншими дітлахами. Ліпили з пластиліну тваринок, чи ще щось. Як же ми насміялися з дитячих «шедеврів». Та й вони самі теж одне з одного. Матвій зліпив ослика, що більше схожий на слона. Такий круглий і з довгим носом, що нагадує хобот. Хвіст для цього слоноосла зробив з тонкого шнурочка. Досить реалістичний. А одна дівчинка взялася ліпити мій портрет. То було щось... На білій овальній плямі розмістилися два великі кружечки, очі. Невже я маю такі витрішкуваті баньки? Потім якась червона бараболя — цебто мій ніс. Я ж, наче, не алкоголічка… До повноти образу мені доліпили губи, як вареники, і багато довгих, жовтих ковбасок на голову — волосся. Клас... Збережу це на згадку. Давно я так не сміялась. Поклала цей свій портрет в машині, щоб дивитися і посміхатися.

  Під вечір, коли вже було час везти дітей додому, ми з новою подругою сиділи, спостерігали, як малі граються після смачної вечері. Я вирішила розпитати більше про той центр.

̶  Нілюфер, а, хто засновник цього закладу? Хто все це фінансує? — дівчина мило посміхнулась.

̶  Наталю, фінансується це коштами одного мецената, а також інших небайдужих, які долучаються. Але засновник цього центру не любить афішувати своє справжнє ім’я. В роботі ми називаємо його просто Господар.

̶  Господар? Як цікаво... Але... Ти знайома з ним особисто? — Нілюфер кивнула, що так. Але далі перевела тему на щось інше.

  Спостерігаючи, як хлопці, Матвій і Костя, постійно відгортають з очей волосся, я засмутилася. Кажу задумливо:

̶  Знаєш, так страшно усвідомлювати, що собака моєї бабусі отримує більше догляду, ніж ці діти. Його регулярно купають, стрижуть професіонали. А ці хлопці... — дівчина засміялася.

̶ Твоя правда. Їх необхідно терміново постригти. В нас є перукарка, яка приходить час від часу і прихорошує всіх, хто потребує.

̶  Чудово! Ти домовишся? Давай я оплачу.

̶  Добре, не хвилюйся. Ці левенята найближчим часом позбудуться своїх грив. — я засміялася. Дівчина додала:

̶  І про їх одяг я теж подумаю. Пошукаємо їм щось.

̶  О, як добре. Знаєш, думаю, треба спробувати більше дізнатися про їх батьків.

̶  Так. Тоді зможемо краще помогти.

  З тих пір я почала їздити в той благодійний центр, як тільки з’являється вільна годинка. Мама хвалить мене за це. Хоч хтось... Бо батькові я і сказати боюся. Буде злитися. Не любить бідних. Каже, що помагати їм, це тільки спонукати далі лінуватися. Але ж... Діти, хіба винні? Що вони можуть зробити? Чи ті дівчатка, які самі ще діти, а вже стали мамами? Винуваті, чи, ні, але ж не можна залишити їх напризволяще з немовлятами.

  Рома теж не в захваті від мого нового заняття. Хотів би, щоб я краще частіше ходила дивитися, як він грає у футбол, чи репетирує з гуртом, або щось таке. Любить він, щоб ним захоплюватися.

  Ми так і не змогли знайти, хто ж мені погрожує. А ті записки не закінчуються. Після першої, про аварію, було ще три з різними бридкими написами. Мене звинувачують в тому, що я відібрала чужого хлопця. Написали, що він зі мною, бо я доступна і безсоромна хвойда, яка вішається на шию кожному зустрічному. Не уявляю, звідки такі версії. Але то просто вбиває. Я вже навіть думала справді порвати зі Співенком, щоб не злити суперниць. Та... Непросто. Він такий милий… Просить мене не зважати на ті мерзоти. Каже, що то лиш заздрість, бо я найгарніша і дівки тому нервують, зляться на мене. Не знаю… Не хочу здаватися, танцювати під їх дудку. Якось буде. Може, ж таки не з’їдять мене.

   Шукаю радість в тому, що спілкуюся з дітками, і з іншими бідолашками, які опинилися в тому благодійному центрі. Сьогодні після пар я возила туди дітей, а тепер повертаюся додому. Вже темно. Зима нарешті взялася хурделити. На дорозі ожеледиця. Мокрий сніг заліплює скло. «Двірники» працюють без відпочинку. Господи, як страшно заносить машину... Я вчепилась в кермо, аж руки терпнуть. Даремно не змінила гуму на зимову. Казав мені Влад. Та я, чомусь, все то забула, то часу нема. От тепер і буде мені наука.

  Я вже скинула швидкість, молюся, помалу плентаю, лиш би дотягнутись додому. А завтра взагалі не сяду за кермо. Пошлю Влада в автосервіс, хай поміняють гуму. В універ поїду на таксі. Або попрошу когось. Може, Рому? А, що? Можна, якщо відійти подалі від дому, щоб ніхто не бачив.

  О, вже виїжджаю на міст, що біля Варшавського ринку. Ще трохи і я вдома.

̶  Ай! — що це він витворяє!? — Козел! Ти куди преш?! Слизько ж! — якийсь виродок нахабно підрізав мене. На мості ж не можна обганяти! Він що робить? Я ледве втримала машину, мене несло просто в огорожу мосту. Господи... Мало серце не вискочило. Як страшно!