Розділ 5

̶  Тобі дуже личить, бери краще цю. Білу з чорними лініями. — кажу Ромі, що вже не першу годину вибирає одяг в дорогому магазині. Хоче нову сорочку, щоб піти в ній на зустріч з якимось босом в сфері футболу. Спортивний костюм, черевики і брюки ми вже купили.

   Сьогодні я, чомусь, втомилася. Думала, коли втечу від сердитої бабусі, буде супер. Та, мій Роман настільки прискіпливо обирає речі, що можна скиснути, доки на чомусь зупиниться. Там те не подобається, тут інше. Ох... Як принцеса перед балом. Такий вже модник, хоч зараз на подіум.

̶  Та, добре, хай буде та. Послухаю тебе. — підморгнув мені хлопець, а тоді додав, — якщо підеш зі мною в примірочну. — я грайливо посміхнулась.

̶  А, якщо не піду? Будеш ще дві години тягати мене по магазинах, доки я не впаду без сил? А тоді понесеш, куди захочеш? — Співенко задоволено хихикнув.

̶ Ага... — озирнувся, чи продавці не дивляться на нас. Підійшов впритул до мене. Взяв за руки.

̶  Ходи, поможеш мені приміряти ще це. — показує на ще іншу сорочку. — Наталь, не будь така сором’язлива... — заглядає в очі. Я починаю справді соромитися. Як подумаю, що зараз буде в тій примірочній... Мене кидає в жар. Хлопець, лукаво посміхаючись, веде мене за руку в кабіну. Закриває за нами ширму. Вішає сорочку на гачок. Повільно розстібає ту, що на ньому. Ґудзик за ґудзичком. Спокусливо посміхається, пропалюючи мене поглядом. От же... Халепа... Не знаю, куди діватися. Кров прилила до щік. Наче, то я роздягаюся.

  Красунчик скидає сорочку, гордо демонструє мені своє гладеньке, біле тіло. Роман стрункий, навіть, трохи худорлявий. Але, правильної будови тіла. Широкі плечі, плаский животик. Штани низько тримаються на вузьких стегнах. Настільки низько, що видніють труси. Обіймає мене за талію, повертає нас боком до дзеркала.

̶  Кицюнь, ну хіба ми не ідеальна пара? — питає, вказуючи на наше відображення. Обіймає, пригортає мене до свого голого тіла. Я  посміхаюся, погоджуюся. Страшенно ніяковію, торкаючись руками до його грудей. Горю...

  Намагаюся не дивитися на голий торс хлопця. З горем наполовину перемикаю думки на щось інше, щоб не думати про те, до чого постійно хилить Рома.

̶  Золотко... Може, ходімо вже? Я щось втомилася. — тихо кажу в надії на запрошення в кафе. Кава і щось смачненьке зараз би не зашкодили. А ще краще холодний душ, щоб остудити голову.

̶  Зараз підемо, але спершу... — торкнувся своїх губ, показуючи, чого хоче. Ну, як же інакше... Я червонію, піднімаюсь на пальчиках, обіймаю хлопця за шию. Легенько цілую в губи. Та, як я і думала, на цьому все не закінчилося. Рома миттю скористався можливістю. Притиснув мене до стінки, міцно обіймає. Його губи заволоділи моїми. Коротко, але палко цілує мене, раз за разом. Миттєво розпалюється, змушує і моє серце стрибати, як навіжене. О, люди...

̶  Кицюнь... Я дурію... Яка ж ти... Нереально спокуслива. Наталь... Я так хочу більшого... — видихає між поцілунками. Мені бракує кисню. Намагаюся заспокоїти його.

̶  Ромчику... Ходімо... Котику... — шепочу йому.

̶  Ох... Наталю, яка ж ти жорстока... За що ти мене так мучиш...? — стогне, посміхаючись мені.

̶  За те, що ти такий милий. — сміюся. — Ром, ходімо, посидимо десь. Золотко...

  Через якийсь час ми таки вийшли з тієї примірочної, купили сорочку. Лиш потім я зрозуміла, що він не придбав жодної з тих речей, які я радила. Для чого взагалі питав моєї думки? Врешті, ми пішли в кафе, що неподалік. В тому ж торговому центрі. Підкріпилися смачними салатами і якимись дуже цікавими пиріжками з листового тіста з м’ясом і зеленню.

   О, тепер можна і побалакати. Бо я вже геть з сил вибилася. Рома поглянув уважно на мене. Відкинувся на диванчику. Поклав руку на спинку. Зітхнув.

̶  Даремно ти не поїхала зі мною на Балі. З мене тепер друзі сміються. Та й... Наталочко, ми стільки втратили... — скривив губи. Ну. От. Знову... Здається, йому лиш одне в голові.

  Мені так ніяково стало. Не знаю, що йому казати. Але, по правді, я не відчуваю, що саме він той, з ким би я хотіла бути завжди. З ким не страшно хоч на край світу. Здається, все добре, дуже класний. Але... Чогось бракує. А, може, просто ще мало часу ми разом. Можливо, згодом я відчую щось дуже особливе до Роми?

̶  Вибач, Ромчику. Але ти теж винен. Не треба було робити оголошення. І, прошу тебе, не підганяй мене. В нас все життя попереду. Все встигнемо.

̶  Знаю, але... Так дуже важко, мала... — схилився до мене, легенько потер мої долоні в своїх. От... Ну, чому, знаючи, що поводжуся правильно, все рівно почуваюся винною?

̶  Так, Ром. А хто сказав, що все має бути легко? — хлопець хитро посміхається. — Ти купуєш екзамени, курсові, оплачуєш пропуски, коли тобі не хочеться йти на пари, або, коли їдеш на матч. Батьки дають тобі мало не все, що хочеш. Не мусиш напружуватися, як інші. Бігати на роботу після навчання. Ти легко пливеш по житті. Але колись же треба буде вчитися долати труднощі. Завжди не буде все так просто.

̶  Ну... Так... Але, для чого ускладнювати собі життя в тому, що може бути легко? — підморгує, лукаво дивиться на мене. Явно не розуміє, до чого я веду. Все переводить на жарти. Це дуже неприємно. Я відповіла:

̶  Це піде нам на користь. Навчимося виявляти самовладання. А воно знадобитися в житті.