Розділ 2

Беру з рук хлопця мікрофон, обіймаю за шию, шепочу йому на вушко:

̶  Я потім все тобі поясню. Сподіваюся, ти зрозумієш. — цілую в щоку,  відпускаю його. Хлопець розгублено дивиться. Я глянула на нього і сказала весело в мікрофон:

̶  Дякую, Ромчику. Я вражена. Дуже приємно. — потім окидаю поглядом всіх присутніх і кажу:

̶  Що буде далі, хай це буде наш з Ромою секрет. Вибачте, але це дуже особисте. Тому... — соліст забирає від мене мікрофон, швидко вигукує подяку всім присутнім. Каже, що нам пора. Тицьнув його в руки Ані, що, мов заворожена, стояла поруч зі мою і Нікою. Потім міцно вхопив мене за руку і потягнув з залу. Під різні гучні вигуки і, подекуди, зовсім нескромні репліки ми покидаємо концертний зал. Я геть зашарілася, не знаю, куди подітися.

̶  Куди ми? Ром, куди ти мене тягнеш? Хіба ми не мали веселитися разом з усіма? — запитую находу, коли ми вже опинилися в коридорі. Хлопець мовчить. Швидко йде вперед, я ледве встигаю бігти за ним в туфлях на високих підборах. Мало не падаю. Це вже зовсім не смішно. Все більше віддаляємося від залу, вже майже не чути музики. Нарешті ми опиняємося в якомусь напівтемному закутку. Роман тягне мене за собою, з розгону відпускає. Я, хоч і несильно, але неприємно вдаряюся спиною в холодну бетонну стіну. Взяв мене за руки. Дивиться так... Шалено, в очах такі іскри, здається, він сердитий, чи просто страшенно збуджений. Я починаю тремтіти. Змішані почуття.

̶  Ром... Що ти робиш? — запитую розгублено. Хлопець відпускає мої руки і сердито каже:

̶  Це ти, що робиш?! Мала, невже так важко було сказати «Так»?! — вилаявся, зціпивши зуби. Це неприємно різонуло мій слух. Ненавиджу такі слова. Бо їх каже мій батько в найгірші моменти, коли злий. — Наташ, ти не хочеш побути зі мною в тих райських місцях?! В чому справа?! — питає нервово. Я хапаю повітря, не знаю, що казати. Все це подобається мені щораз менше.

̶  Ромчику, я... — лагідно починаю.

̶  Що?! — сердиться.

̶  Ром, вибач, але я не можу. Зрозумій... По–перше,  в мене дуже строгий батько. Ти знаєш. Він нізащо мені такого не дозволить. А по–друге... — хлопець все більше супиться, чим зменшує мою сміливість, але я таки доказала думку до кінця. — Я не готова їхати з тобою на другий кінець світу. Ми спілкуємося всього кілька тижнів, чи менше... Вибач, просто... Для мене це серйозний крок, я...

̶  Наташа! — потім знову вилаявся. Перебив мене. — Мала, ти смієшся з мене?! Хоч уявляєш, скільки коштує така подорож?! Це тобі не який–небудь турецький тризірковий курорт. Там просто фантастично! Я хотів зробити тобі приємність! А ти... — затнувся на мить, я вражено відкрила рот.

̶  Ти сердишся? Ром... Спробуй зрозуміти, я не з тих дівчат, які готові на все задля багатого хлопця. Для мене важливе інше. Ти ж сам казав, що я подобаюся тобі тим, що скромна, щира. А тепер, що?

̶  Натусь... — скривився. Зм’як трохи. — Ну чого ти починаєш? Невже тобі не хочеться? Не вірю. Уяви, як нам буде класно там! — ловелас змінив тактику на спокусу. Обійняв мене. Прихилився до мого вуха, його шепіт викликає мурашки по всьому тілу. — Уяви собі мальовничі зелені тропіки, тепленьку чисту водичку, розкішну віллу з басейнами, що тоне в квітах і пальмах... Затишну спальню з широким ліжком... На ньому ми, одягнені лиш в аромати тропічних орхідей... — починає притискати мене до себе, теплі долоні ковзають по моїй спині, проникають під блузку, до плаского животика. Я починаю танути. О, люди... Що за гіпноз? Що він робить зі мною?

̶  Ромчику... — невпевнено стримую чоловічі руки, які намагаються дістатися щораз далі на моєму тілі. Як же хочеться розслабитися і насолоджуватися його ласкою. Але ж... Знаю, що потім неминуче пошкодую. О, ні... Як же важко...

̶  Рома, прошу тебе, зрозумій, я... Ти дуже подобаєшся мені, але... Не все так просто. Дуже ціную твою щедрість, але... Не можу їхати з тобою відпочивати. Принаймні, не зараз. Вибач... — уважно дивлюся на реакцію хлопця. Його вродливе обличчя перекосилося від погано прихованого гніву. Бачу, закипає всередині. Відступив на крок від мене. Насупився.

̶  Ти серйозно?! — голос Співенка прозвучав так холодно, як дзвін металу. — Мала, ти не можеш так зі мною! Ти... — я прикусила губу, вражено дивлюся, як швидко змінився настрій і голос Романа з романтичного на роздратований. От так, хлопче? Ти не звик до відмов?

̶  Наталю, я думав ти теж любиш мене! Я при всіх зізнався тобі в коханні, співав, все для тебе! І за це таке відношення до мене?! Я не заслуговую навіть на твою ласку? Що ще я маю зробити, щоб ти розтанула?! — горечко... Та, що ж це таке? Наче, я осоромила його перед сотнями студентів. Навмисне ж не сказала всім, що не поїду, аби не вразити його самолюбство.

̶  Рома, ти справді не розумієш?

̶  Ні! — сердито вигукнув. Тоді я наважилася сказати йому відверто:

̶  Ромчику, не сердься, будь ласка. Просто... Я... Мабуть, для тебе секс, це просто розвага, але я ставлюся до таких речей серйозно. Для мене то дуже важливий крок. Я не можу зробити це просто так.. Тоді я буду жахливо почуватися. Ти цього хочеш? — наступної миті я пожаліла про те, що відкрилася Романові.

   Як би він не старався, не зміг повністю приховати своєї насмішки. Його видавав вираз обличчя, очі. Йому смішно. Але, не наді мною. А над принципами, за якими я живу. Сама ж моя персона, схоже, викликала в нього ще більший інтерес. Хлопець косо посміхнувся, дивиться на мене.