Розділ 13. Аліна

Я підбігла до Кирила й застала дивовижну картину: він невимушено спирався на свого залізного коня, а його погляд виразно палав. Я одразу зрозуміла — він справді чекав на мене.

— Привіт! Про що ти хотів поговорити? — трохи збентежено запитала я.                                                  — А ти як гадаєш? — він запитально глянув на мене. — Чи ти хотіла обговорити, яка сьогодні гарна погода? — Ну а про що ще? — Про нас.                                                                                                          — Кириле, що про нас говорити? Немає ніяких «нас»! — відрізала я ствердно.

Він, мабуть, думав, що я одразу кинуся йому на шию з простягнутими губами. Ні, цього разу не буде так, як минулого! Хай спочатку добивається моєї уваги, а вже потім розраховує на якісь стосунки.

— Але я хочу, щоб ми були! — наполегливо мовив він.                                                                                — А чи не занадто пізно ти це зрозумів? Коли знущався з мене? Вибач, але я не можу так швидко все це забути.                                                                                                                                                          — А й не треба забувати. Я й не прошу... Я просто хочу, щоб ти була зі мною. Я вже щоночі заснути не можу — ти мені щоразу маришся! Уяви не маю, що зі мною коїться.                                                               — Вау! — відповіла я, удавано здивувавшись.                                                                                               — А знаєш що? Давай спочатку спробуємо бути просто друзями, а далі побачимо, як воно піде.             — Принцесо, а тобі ніхто не казав, що ти занадто вимоглива? І вередлива?                                               — Якщо я тобі хоч трохи подобаюся, то приймай мене такою, яка я є! — відповіла я й гордовито задрала підборіддя.                                                                                                                                             — Ого, ми виросли й стали гордими? А раніше ти до мене бігла з поцілунками!                                         — Це було раніше! Я тоді ще не знала, який ти насправді... самозакоханий індик!                                   — Це я — індик?! — він аж усміхнувся від обурення.                                                                                       — А ти час від часу вмикаєш Снігову Королеву! Неприступна, норовлива, ще й за язиком зовсім не стежиш!                                                                                                                                                                 — Ти... Та ти... — Що я? — перебив він, різко ступивши до мене впритул.

Він дивився мені просто в очі. Ми простояли так кілька затамованих секунд, роздивляючись один одного, аж раптом він швидким рухом накрив мої губи своїми.

Я намагалася не відповідати, але цей поцілунок усе одно затьмарив усе довкола. З голови миттю вилетіли всі розумні думки й стримані емоції — я знову почувалася загіпнотизованою. Чому в мене на нього така реакція?! Чому ноги щоразу стають м'якими, як вата?!

Відсторонившись, Кирило подивився на мене й дбайливими пальцями заправив локон мені за вухо. Я миттю опустила погляд донизу — не хотілося, щоб він прочитав мої справжні почуття. Хлопці тільки й уміють, що маніпулювати цим! Краще й далі триматися образ неприступності.

Він легко взяв мене за руку, посміхнувся й тихо мовив: — Може, поїдемо в одне місце?                             — Куди?                                                                                                                                                               — Ти знаєш куди.                                                                                                                                               — Вибач, але я не можу, — заперечила я, і саме в цей момент у кишені завібрував телефон.

Повідомлення від Оксани: «Я чекаю на тебе вдома! Треба терміново поговорити!».

— Я зрозумів... — сухо відповів він.

Кирило відступив на крок. Я помітила, як розчарування й образа ковзнули по його обличчю. Він мовчки сів на свого залізного коня й, ревнувши мотором, зірвався з місця.

Я залишилася сама на шкільному подвір'ї, перебираючи в голові все, що відбулося. Навіщо я йому відмовила? Мабуть, я просто досі боюся його... і боюся того, куди все це може нас завести.

Важко видихнувши, я розвернулася й повільно попрямувала додому.

Привіт мої любі!

Зі святами вас, щоб було щастя і здоров'я, і важливо почути це радісне слово "Перемога!"  Шалених пригод і яскравих емоцій, щоб мир був у кожній хаті!

Буде виходити розділи, а рідше у зв'язку з виключанням електроенергії, так що не забуваю про вас, ставте зірочки і вподобайки, і читайте книги, я знаю що інколи яскраві книги де є цікаві сюжети приносять нам емоцій радісних і тільки кохання врятує світ! Читайте! і будьмо коханими! 

З Новим Роком!

З Різдвом Христовим!

P.S. Дякую вам за зірочки і вподобайки, для мене це також радість!