Розділ 11. Аліна

Коли Кирило підійшов і зненацька обійняв мене, я відчула дивну, забуту безпеку. Втекти чи відштовхнути його зовсім не хотілося. Мені стало так затишно й тепло... У ніс вдарив його парфум — свіжі нотки хвої, океанського бризу та ще чогось невловимого, але настільки привабливого, що на моєму обличчі сама собою розпливлася усмішка.

Після всього, що між нами було — сварки, образи, сльози і знущання — нам нарешті треба було поговорити віч на віч. Хоча я гадки не мала, якою може бути його правда. Що він приховує? Які в нього мотиви?

Нарешті слова самі зірвалися з моїх губ:                                                                                                          — Кириле... може, поговоримо? — запитала я трохи зніяковіло.                                                                    — А про що ти хочеш поговорити? — хмикнув він.                                                                                          — Про нас.                                                                                                                                                        — Про нас? — він здивовано подивився на мене. — А що не так?                                                                — Ну... Спочатку ти з мене знущався й ображав, а тепер... Я взагалі не розумію, що між нами відбувається!                                                                                                                                                      — По-перше, вибач, що ображав, — спокійно мовив він, дивившись мені просто в очі. — А по-друге... ти ж сама розумієш, що нас тягне один до одного. Навіть крізь усі ці сварки. І взагалі... ти будеш зі мною зустрічатися?                                                                                                                                             — З тобою?! — від несподіванки в мене аж подих перехопило. — Ну так, зі мною. А ти ще когось тут бачиш? — він іронічно озирнувся довкола.                                                                                                       — Це так раптово... І взагалі дивно чути таке від тебе! — Наскільки я знаю, дівчата люблять несподіванки, — ствердно мовив він.                                                                                                                 — І ти гадаєш, що я така ж, як усі?                                                                                                                   — Ні, не гадаю, — м'якше відповів Кирило. — Просто мені набридло, що ми постійно гриземося. Я вирішив ризикнути й запропонувати тобі зустрічатися. Перевести наші стосунки на зовсім інший рівень. — Це на який ще рівень? — мені аж ніяково стало. — Ну, як це сказати... Почати зустрічатися, змінити наше ставлення один до одного. Щось типу того.                                                                                             — А, зрозуміло... Тобто ти просто з кимось посперечався на мене, так?!                                                     — Та ні ж! — вигукнув він. — Аліно, ти мені справді подобаєшся!                                                                 — Справді? — я примружилася. — А чому ж ти тоді знущався з мене, чудово знаючи, що ти мені теж подобався?                                                                                                                                                         — Не хотів тебе образити... Боявся.                                                                                                               — Ти? Боявся?! А тепер вже не боїшся?                                                                                                       — Тепер — ні, — відрізав він суворо, і в його голосі виразно прохолонули сталеві нотки.

— Що ж... Оскільки ми трохи поговорили, підвезеш мене додому?                                                              — Стоп, — він зупинив мене за руку, коли я вже збиралася підійти до мотоцикла. — Ти так і не відповіла на моє питання. Ти будеш зі мною зустрічатися?                                                                            — Подивимося! — сердито кинула я, хитро посміхаючись у душі, і застрибнула на байк.

Я таємно спостерігала за ним. Він справді трохи хвилювався й нервував — це було помітно, хоч він і намагався тримати фасон. Кирило підійшов до мотоцикла, надягнув шолом, сів спереду, і ми рушили.

Їхали мовчки. Мені треба було побути наодинці зі своїми думками й усе зважити. Для мене це дійсно стало повною несподіванкою: він справді вирішив укласти перемир'я чи щось собі замислив?

Коли ми під'їхали до мого будинку, я зібралася одразу злізти, але він зупинив мене рухом руки.

Наші погляди зустрілися. Кирило підвівся з мотоцикла, розвернувся до мене зняв шолом й раптом знову накрив мої губи своїми. Я мимоволі заплющила очі. Це було неймовірно солодко... Усередині все просто тануло від його поцілунку.

Коли він повільно відсторонився, то мовчки кивнув у бік дверей мого будинку. Я зрозуміла: вже пізно. Хотілося б побути з ним ще трохи, але час іти.

Я розвернулася й повільно попрямувала до ганку. Усі наші запитання так і залишилися висіти в повітрі...

Не дійшовши кількох кроків до дверей, я почула рик двигуна. Озирнулася — і побачила, як його мотоцикл зникає за поворотом.