Розділ 10. Кирил

Коли вона тоді втекла від мене, я кинувся наздоганяти, але не встиг — вона вискочила на вулицю, застрибнула в таксі й поїхала. Я лише розгнівано дивився їй услід, проводжаючи машину лютим поглядом.

Повернувшись до хати, я ледь утримував себе, щоб усе довкола не розтрощити. Я ж хотів із нею нормально поговорити! Але вона знову втекла. Скільки ж нервів виїла мені ця мала дурненька!

Проте в пам'яті виринали й інші хвилини. Особливо той момент біля клубу, коли я взяв її на руки. Вона заплющувала очі, але водночас ледь помітно усміхалася — і ця усмішка була адресована мені. Я виразно чув, як вона шепотіла моє ім'я: «Кириле...». Мені здалося, вона справді була рада мене бачити. Та варто їй було прийти до тями, як знову ввімкнулася ця її вічна гра в неприступну принцесу.

Вона дивилася на мене з вогником в очах. Я бачив там злість, але крізь неї пробивалася якась неймовірна, чиста привабливість. Хоч вона сама цього й не усвідомлює, але вона до біса красива й зваблива — так і хочеться кинутися з нею в цю прірву з головою. Але я не квапитимуся. Я просто хочу, щоб вона була моєю. Тільки моєю — і більше нічиєю.

Роззираючись у своїй кімнаті, я помітив на столику телефон. Не мій — Канарки. Бігла так, що забула власний мобільний?

Я не бачив її приблизно тиждень і, чесно кажучи, страшенно скучив. За її голосом, за тим, як вона зухвало зі мною розмовляє... Ми ж навчаємося в одній школі, але вона, схоже, навмисно ховалася й тікала щоразу, як бачила мене на горизонті.

Наступного тижня повернулися батьки. Мама одразу почала приставати із запитаннями: казала, що я якийсь дивний, питала, чи бува не захворів.

Та й справді захворів! Нею! Вона залізла мені просто під шкіру. Щоночі я думав тільки про неї й не мав уяви, що із цим робити. Здається, я вляпався по самі вуха.

У понеділок я приїхав до школи на мотоциклі й припаркував його у внутрішньому дворику під стіною. Усі знають, що це мій байк, тож після уроків я планував прокотитися з вітерцем.

Упродовж дня я кілька разів виходив на перервах, щоб перевірити мотоцикл — не хотілося, аби хтось із підлітків крутився поруч чи, бува, щось пошкодив. Я ціную свої речі, тим паче це подарунок батьків.

Коли уроки нарешті закінчилися, я вийшов на шкільне подвір'я. Все було спокійно. Я підійшов до байка й почав надягати шолом, як раптом з дверей вибігла моя дівчинка. Вона так весело й рішуче попрямувала прямо до мене, усміхаючись на ходу, що я аж задивився.

Чесно, я був у повному шоці від її сміливості! Вона підбігла й попросила підвезти її додому, запевняючи, що за це поцілує мене. Звісно, я навмисно повівся на цю провокацію. Розглядаючи її обличчя через затоноване скло шолома, я зрозумів одне: вона гадки не має, хто перед нею стоїть!

Ми рушили. Вона обережно обхопила мене руками за плечі, а я лише задоволено посміхався в душі. Дорогою я трохи подумав і вирішив повернути не до її будинку, а звернути в бік озера — аби викрасти трохи часу й побути з нею наодинці.

А коли я її поцілував... дідько, я просто не міг зупинитися! І вона теж не відсторонялася. Здавалося, нам обом подобалося відчувати один одного. Її губи виявилися настільки ніжними й солодкими, що мені абсолютно не хотілося її відпускати. Через це я навіть змилосердився й непомітно опустив телефон у кишеню її джинсів.

Та зрештою вона відсторонилася. Я дивився на неї й почувався справжнім власником: її губи були припухлими й червоними, очі палали... Хотілося просто викрасти її, забрати до себе й нікуди не відпускати. Але в її погляді було стільки запитань! Що ж, час дещо прояснити.

— Звідки в тебе мій телефон? — стурбовано запитала вона.                                                                        — Ти так бігла, що забула в мене цю дрібничку, — усміхнувся я.                                                                    — Дякую... І ще, можна тебе дещо спитати?                                                                                                    — Ти мені подякувала? — здивувався я з іронією.                                                                                          — Ну, питай. Якщо це питання не надто особистого характеру.                                                                      — Чому ти тоді так знущався з мене?                                                                                                            — А... Мені просто було цікаво: ти сама мене поцілуєш чи ні? І я помітив, що тобі сподобалася моя компанія. Особливо цей поцілунок!                                                                                                                   — Ти сам на мене накинувся! — спалахнула вона злістю.                                                                           — Бо знав, що ти не зробиш того, що обіцяла.                                                                                               — Чому ти такий?                                                                                                                                             — Який?                                                                                                                                                               — Пихатий і лицемірний!                                                                                                                                   — Ти мене просто не знаєш, — м'яко мовив я. — І годі ходити манівцями.

Я підійшов упритул і обійняв її. Не втримався. Подивився в її обличчя — вона ледь помітно усміхалася. Мабуть, раділа всередині.

Тепер я точно знаю, що досі їй подобаюся. Я побачив це в її очах, хоч вона й старанно ховає це за маскою ненависті. Зате я тепер знаю головне: я — перший хлопець, який її поцілував. Я відчув це кожною клітиною.

Я налаштований завоювати її остаточно. І хоч як би вона не пручалася, я знаю: вона завжди була поруч зі мною і завжди була моєю. Просто раніше я цього не розумів.