Розділ 6. Аліна

Побачивши Кирила, я налякалася так, що в голові миттю застукотіло, ніби хтось лупив по черепу молотком.

Він простягає мені ліки й запевняє, що як тільки вип’ю — одразу стане краще. Але всередині все стискається від страху: а що, як він хоче щось зі мною зробити?

— Випий! — суворо відрізає Кирило. — Я ж казав, що треба було зняти ту ганчірку й не йти на ті танцюльки, а тим паче — не розпивати коктейлі з чужими хлопцями!

Я переводжу погляд на ковдру, якою вкрита, і обережно заглядаю під неї. На мені якась величезна футболка, що висить, мов сукня. А де ж моя велюрова сукня? Де всі мої речі?!

— Кириле... а де мої речі? Чому я в цьому?                                                                                                  — Гм? — перепитує він із насмішкуватою посмішкою.                                                                                    — Я питаю, де мій одяг і хто мене переодягнув?!                                                                                            — Твою сукенку я викинув. Вона була зіпсована по дорозі, поки я віз тебе сюди. А щодо другого питання... Переодягав тебе я. У своє ліжко в тому бруді я б тебе не поклав, сама розумієш. Та й змити те все треба було — ти ж геть відключилася!                                                                                                   — Ти... ти що, роздягав мене?! Стоп! Де я взагалі?!                                                                                     — У мене вдома.                                                                                                                                                 —  Що?! — паніка охопила мене з новою силою.

Я ж абсолютно не пам'ятала, що відбувалося вчора! У пам'яті виринали лише уривки: клуб, коктейлі, танці, якийсь хлопець, що підсів поруч... а далі — суцільний провал.

— Що, згадала? — продовжив Кирило. — Згадала, як я вирубив того типа, який кинув щось у твій коктейль, поки ти відвернулася? Як забирав тебе з клубу й ніс на руках, бо ти непритомніла й починала тримтіти? Я мусив відвезти тебе до себе. А який був варіант? Відвезти до твоїх батьків? У такому стані? Що б вони казали, а?

— Добре! Добре! Сподіваюся, твої батьки мене не бачили? Уявляєш їхню реакцію, коли в кімнаті сина лежить напівроздягнена дівчина?! — я встала на коліна прямо на ліжку й, підповзаючи ближче, намагалася зачепити його за живе.                                                                                                                    — Їх немає, вони у відрядженні. Що, хотіла мене підставити? — хитро вигнув брову він.                            — Тобі це не вдасться. Ти далеко не перша дівчина в моїй кімнаті.

Від цієї фрази мене аж знудило. Він сказав це так, ніби ми провели з ним ніч... Мені страшно було навіть уявити таке. І тим більше — не хотілося бути черговою дівчиною в його списку.

— У мене до тебе питання... — я зніяковіла, але мені важливо було знати правду. — Чи було... щось? — Ні! — перебив він. — А ти що, думала, я торкатимуся дівчини, яка не в собі?

Я дивлюся на нього й бачу в очах якусь недомовленість. Прикриваю рот долонею, відчуваючи, як підкочує істерика.

— Та нічого не було! — вигукнув він. — Я до тебе й пальцем не торкнувся! Хоча фігура так собі...

Він сказав це так награно й зверхньо, що я не втрималася: схопила з ліжка подушку й з усієї сили вгатила його по обличчю!

Зіскочивши з ліжка, я помітила на стільці якісь спортивні штани, швидко натягнула їх і вибігла з його будинку. На щастя, біля будинку я підхопила таксі, застрибнула на переднє сидіння й озирнулася. Кирило стояв на порозі й розгніваним поглядом проводжав авто.

Очі запекли від сліз. Я не розуміла: що такого я йому зробила, аби він так з мене знущався? Можливо, я образила його вчора, а через провал у пам'яті нічого не пам'ятаю? Чи сталось щось таке, про що він просто мовчить?

Приїхавши додому, я подзвонила у двері (телефон і ключі, звісно ж, залишилися в нього). Мама відчинила, а я одразу залетіла до своєї кімнати, зачинилася, впала на ліжко й провалилася в сон.

Прокинулася вже зранку. Почувалася значно краще, але до школи йти не було жодного бажання — тільки не бачити його! Тож я прикинулася хворою. Настрою не було ні з ким розмовляти.

А от Оксанці дістанеться... Кинула мене! І взагалі, як Кирило забрав мене з клубу, якщо пішов раніше? Слідкував за мною, чи що? Голова тріщала від цих запитань, хоча я розуміла: правди від нього все одно не дочекаєшся, тільки чергову брехню.

Мама помітила мій пригнічений стан і дозволила залишитися вдома на один день. Щоправда, вона мала стривожений вигляд — хотіла про щось запитати, але так і не наважилася.

Увечері я сиділа за ноутбуком і дивилася корейські дорами. Обожнюю їх! Там стільки драми, такі сюжетні повороти... Не те що моє життя — суцільні проблеми.

У кімнату постукала мама. Вона принесла тарілку з гарячим, запашним супом — моїм улюбленим. Я одразу зрозуміла, що це лише привід для розмови.

— Доню, я принесла тобі супчику. Поїж, тобі стане краще, а то ти якась зовсім бліда.                                — Дякую, мамо! Обожнюю твій суп. Зі мною все добре, не хвилюйся.                                                          — Не знаю... Мені щось не по собі. Тебе на Дні народження точно ніхто не образив? — Та ні, мамо, усе було добре! Я просто ночувала в Оксани — але я промовчала про факт що була в клубі.                           — Та я знаю. Вона мені дзвонила увечері, казала, що з тобою все гаразд, і питала, чи можна тобі залишитися в неї на ніч.                                                                                                                                       — Справді? — я аж рот відкрила. Напевно, Оксана про все здогадалася й прикрила мене!                     — Ну... І ще дзвонив твій друг, — додала мама. — Не назвав свого імені, просто запитав, чи з тобою все добре?