Розділ 4. Кирил

Я йду з уроків додому. День розпочався невдало, та й вертатися зовсім не хочеться: батьки поїхали за кордон у робочу поїздку, тож я залишився сам у порожньому будинку.

Уже підходячи до двору, отримую виклик від друга Олега. Він запрошує на День народження і між іншим повідомляє, що покликав кількох хлопців з нашого класу та трьох дівчат з паралельного. Звісно, я поцікавився, що за дівчата. Відповідь мене просто шокувала: одна з них — моя Канарка. А після кав'ярні компанія планує рвонути в клуб.

Я чудово знаю, що дівчата на зразок Канарки по таких закладах не вештаються — вона ж слухняна й скромна дівчинка.

Попрощавшись із Олегом, я скидаю виклик. Дорогою в голові сама собою виринає згадка про той день, коли ця мала підійшла до мене й вручила картонний клаптик із сердечками. (По секрету: я й досі бережу ту валентинку під подушкою, хоч і сам не знаю навіщо). Я мимоволі усміхаюся, згадуючи, як налякав її тоді під сходами: вона так дивилася на мене й чогось чекала...

Чесно? Я справді хотів її поцілувати. Дуже хотів. Але в її очах було щось таке... Вона ж зовсім нецілована! А щоб її першим поцілунком став такий, як я — не найкраща ідея. Тому я вирішив дати задній хід і почав відштовхувати її, аби вона не намалювала собі рожевих єдинорогів. Про кохання й мови бути не могло — я в ці казки не вірю.

О сьомій вечора я під’їжджаю на своєму байку до «Primo». Це не зовсім кав'ярня, а швидше класна піцерія. Усередині колеться передчуття: і цей вечір, і весь навчальний рік будуть для мене непростими.

Паркуюся біля входу, знімаю шолом і, глянувши у дзеркало заднього огляду, помічаю двох дівчат, які йдуть і сміються. Придивляюся: довге світле волосся із сонячним відтінком, невисокий зріст і ефектні, стрункі ніжки.

Коли вони підходять ближче, у голові пролітає думка: це ж Канарка! Залишається пара метрів, і я швидко повертаю голову вбік, щоб вона мене не помітила, бо ще, чого доброго, злякається й втече. У душі бере сміх від уяви, який це буде для неї шок. Знав би я раніше, то вона б точно ввімкнула «мороз» і не прийшла, адже не здогадується, що Олег — мій друг. Що ж, вечір обіцяє бути веселим!

Заходжу всередину. Половину залу орендовано під нашу компанію: усі юрмляться біля Олега, вітають його, довкола сміх. Я підходжу, тисну йому руку, вручаю подарунок і краєм ока помічаю, як хтось не надто радий мене бачити, старанно удаючи, ніби страшенно заклопотана питтям соку.

Я зверхньо усміхаюся їй — так, як умію лише я, одним кутиком губ. Зазвичай дівчата від цієї посмішки мліють, а у відповідь отримую лише холодно скривлену фізіономію.

Ми сідаємо за стіл, про щось теревенимо. Хлопці з паралельного дістали алкоголь і вже щось розпивають. Я не вживаю — я ж на мотоциклі. Але пильно стежу, чи не п'є Канарка. Роздивляюся її детальніше: на ній темно-червона сукня. Виглядає до біса спокусливо, але цей стиль їй абсолютно не пасує — надто зухвало для неї.

Вона підводиться, щоб кудись вийти, розвертається спиною — і я бачу цей виріз... Дідько! У мене все всередині закипає. Нестримне бажання — розірвати цю ганчірку на шматки! Про що вона взагалі думає?! Якийсь тип заманить її в куток і скористається цим. Дитина, зовсім не розуміє, що це дорослі ігри!

За кілька хвилин хлопці пропонують рухатися далі в клуб. Подруга починає вмовляти Канарку, і під цим тиском вона зрештою погоджується. Що ж, доведеться й мені їхати.

Лють на неї росте. Я підходжу прямо до неї, щоб забрати додому. Знаю, що буде брикатися, але намагаюся тримати спокій:                                                                                                                                 — Канарко, тобі не варто туди йти!

Бачу, як спалахують її очі:                                                                                                                                   — Хто ти такий, щоб указувати, куди мені йти, а куди ні? Ти що, мій татусь?                                               — Прошу тебе, зніми цю ганчірку. Такі речі надягають тільки дівчата, які шукають розваг на одну ніч!

Вона мовчки підходить до столу, бере склянку з соком, повертається до мене й без вагань хлюпає ним мені просто в груди! На моїй білій футболці розтікається величезна пляма.

У мене в очах темніє від люті. Я хапаю її за лікоть і силою тягну в туалет. Вона мовчить, але пручається й намагається вирватися. Та де там!

Ми заскочили до вбиральні. Не випускаючи її з поля зору, я через голову знімаю футболку перед великим дзеркалом. Вона відкрила рот і жадібно розглядає мій живіт. В її очах чітко читається захоплення, але я налаштований суворо. Вручаю їй зіжмакану тканину:                                                     — Що, роздивилася? Усе розгледіла?                                                                                                           — Було б на що дивитися! — пирхає вона.                                                                                                     — А тепер запери мені це! Я в такому вигляді не вийду.                                                                                 — Зараз?! Цю пляму так просто не відпреш, треба відбілювач, а краще нову купити!

Я спеціально гну свою лінію. У голові промайнула думка: це чудовий привід завезти її додому вже зараз.

Але вона виявляється впертою. Зі стервозним виразом обличчя підходить до умивальника й справді починає прати футболку з милом. Вона розлючена, але спостерігати за нею — суцільне задоволення. Спокуса перемагає: я підходжу ззаду й повільно цілую її в шию.

У дзеркалі бачу її відображення: вона заплющує очі, важко дихає й повільно облизує губи. За мить розплющує очі, ніби виринає з туману, різко повертається до мене й відрізає:                                           — Усе готово, я випрала! Більше не підходь до мене! — і жбурляє в мене вологу футболку.

Я стою й дивлюся на неї: — А чому? Боїшся, що тобі сподобається й ти не зможеш зупинитися?