Розділ 2. Аліна

Ранок у мене починається не на веселій ноті, тому що я зовсім не виспалася.

Після дев'ятого класу в моєму житті відбулися великі зміни: мама відкрила власний квітковий магазин. Тато й далі працював на заробітках, передавав нам гроші та брав відпустки, щоб побути з родиною, тож мама вирішила відкласти кошти й утілити свою давню мрію.

Звісно, після уроків я біжу їй допомагати. Ми працюємо допізна, через що я постійно не висипаюся, але ця справа мені справді до душі. Я навіть проходила курси з флористики та брала участь у декоруванні весілля — це неймовірно цікаво!

Життя загалом чудове... допоки я не бачу Кирила. Досі не розумію, чому він перевівся в паралельний клас? Проскакує думка, що це через мене. Після нашого минулого скандалу я щодня приходила додому в сльозах. Він постійно критикував мій одяг, натякав, що я «не того статусу». Мене це, звісно, лютило, тож я теж не залишалася в боргу й дошкуляла йому у відповідь.

Якось уранці я прийшла до школи, сіла за свою парту, а він підходить і з посмішкою питає:                   — Що, інших штанів у шафі не знайшлося? — і весело регоче.                                                                     — А що не так із моїми штанами? Якщо не подобається — не дивись! І взагалі, яке тобі діло? Що хочу, те й одягаю! — я зиркнула на нього й помітила, як він внутрішньо закипає. Тож я вирішила додати: — А ти хто мені такий?

Він промовчав, але за виразом обличчя було видно, як він злиться і ледве стримується.

А пізніше, після фізкультури, я підійшла до своєї шафки в роздягальні, щоб перевдягнутися. Відчиняю — і бачу, що в моїх речах хтось порпався! Беру одяг і помічаю, що мої джинси не просто порвані, а буквально понівечені, повирізувані ножицями! Від люті я аж стукнула кулаком по шафі.

Здогадуючись, чиї це рук справи, я схопила зіпсований одяг і побігла шукати винуватця. Звісно, його можна було знайти лише в одному місці. Не доходчи до спортзалу, я з усієї сили штовхнула двері й забігла всередину. Семеро хлопців грали в баскетбол, і серед них — цей диявол. Біжить, сміється, йому весело! Зараз ти в мене дострибаєшся...

Я підійшла ближче й крикнула Кирилові. Гра миттю зупинилася, усі завмерли в очікуванні чергової вистави.                                                                                                                                                                — Кириле, навіщо ти порпався в моїх речах і зіпсував мені одяг?!                                                                — Я нічого не робив, — усміхається він. Думає, я не бачу, що він прикидається!                                      — Ага, так я тобі й повірила!

Я розмахнулася й кинула в нього шматками джинсів. — Оголошую тобі війну! — вигукнула я й вибігла геть.

У кишені засвітився екран телефону — прийшло сповіщення у Viber з невідомого номера: «Я ж казав переодягнутися, а ти мені війну оголошуєш! Ну добре, чекай!»

Після цього між нами спалахнула справжня тиха війна: ми сварилися на уроках, псували одяг, підлаштовували капості. З одного боку, це було навіть азартно, але закінчувалося завжди однаково — моїми сльозами. Батьки, бачачи, що я щодня повертаюся зі школи пригнічена, зрештою пішли до школи з'ясовувати обставини. Знаю, що між дорослими була розмова, але мені нічого детально не розповідали.

Кирило допровчився до кінця року, а далі настали літні канікули. Батьки переконували мене спокійно закінчити школу та готуватися до університету.

Коли канікули минули й розпочався новий навчальний рік, я відчула, що мені чогось ніби бракує. Озираючись на першокласників та інших учнів, я проводила поглядом паралельний клас — і раптом мене зачепив той самий знайомий погляд. Він стояв серед учнів «Б» класу.

Він постійно дивився на мене — це було дуже дивно, але я вдавала, що не помічаю його. За літо він сильно змінився: витягнувся, роздався в плечах, став значно міцнішим. Кирило більше не чіплявся до мене, ми навіть не розмовляли, лише зредка перестрікалися поглядами.

Першим уроком сьогодні була фізика — предмет, який я терпіти не можу. І, як на зло, нас знову звели з паралельним «Б» класом. Вони мають математичний ухил, там багато відмінників, тому нас об'єднали на природничі предмети, поділивши класи навпіл.

Вчителька зайшла до кабінету й привіталася:                                                                                                — Доброго ранку, учні!                                                                                                                                      — Доброго ранку, Маріє Петрівно! — відповіли ми хором.                                                                              — Сьогодні в нас практична робота. Будете ділитися на пари й описувати хід досліду. Захищати будете вже наступного уроку, бо сьогодні не встигнете. Отже, діліться по парах. Вас небагато, тому сідайте з тими, хто сидить позаду вас — так буде цікавіше!

Я озирнулася назад... А позаду мене власною персоною нон ґрата сидить Кирило. Оце так доля мене «любить»! Він подивився на мене з під лоба й мовив:                                                                                   — Здається, тобі від мене не втекти. Доведеться бути зі мною в парі.

Я від подиву аж рот відкрила буквою «О» й миттю підняла руку. Вчителька помітила це:                        — Що, Коваль? У тебе якісь питання?                                                                                                            — Так! Чи можна помінятися парою з кимось іншим? Вважаю, що в цьому складі робота буде непродуктивною.                                                                                                                                                   — Коваль, нічого я змінювати не буду! А продукти купують на ринку. Так що сідай до Литвиненка!

Я скривилася. Мені жахливо не хотілося сідати поруч із ним, але довелося скоритися.