Розділ 1. Аліна

Продзвенів дзвінок. Ми з однокласниками зайшли до кабінету й чекали на вчителя. Аж раптом двері відчинилися — на порозі з’явилися хлопці та дівчата з паралельного класу. Вони повідомили, що уроки іноземної нам звели: нас лишилося небагато, тож групи вирішили об'єднати задля продуктивності.

І тут зайшов він. Високий, у білій футболці та синіх джинсах. Він ковзнув по мені поглядом, і я помітила цю насмішкувату криву усмішку — таке відчуття, ніби він націлився принизити мене перед усім класом.

Боже, як я його ненавиджу! Мене від самого його вигляду скривило, ніби я з’їла цілий лимон.

Вчитель щось пояснював, а я, чесно кажучи, задрімала. І в цю коротку мить крізь сон пробігли спогади про Кирила.

Це було в дев'ятому класі. Мені тоді дуже подобався Кирило. Він був дійсно вродливим: карі очі, як у щеняти, і такий виразний погляд, що хотілося дивитися вічно. І, звісно, він був не з бідної родини. Його мама володіла шикарним бутіком одягу в центрі міста, а батько мав будівельний бізнес. А що я? Моя мама працювала секретаркою в державній установі, батько був на заробітках. Ми з мамою намагалися тримати дім у затишку, але дуже сумували за татом.

Чому я це згадую? Бо Кирило завжди дивився на мене, як на маленьку мураху.

Одного разу, на День Святого Валентина, я підійшла до нього на фізкультурі, коли хлопці грали у футбол на шкільному подвір'ї. Він помітив, що я спостерігаю. Хтось із друзів штурхнув його ліктем і кивнув у мій бік. Кирило повернув голову, посміхнувся й підбіг до мене:                                                    — Ти щось хотіла?                                                                                                                                            — Так... Я хочу подарувати тобі... — я заніміла.                                                                                            — Що ти так дивишся? Що хотіла подарувати? — перепитав він із посмішкою.                                            — Ось це! — і я простягнула йому валентинку.                                                                                              — Ти серйозно? — він пирхнув і зареготав.                                                                                                      — А що такого? Просто листівка, сьогодні ж День закоханих! Ну і ти... — я знову замовкла. Що зі мною не так? Зараз він висміє мене й згадуватиме це щодня!                                                                               — Що я? — перебив Кирило. — Якщо хочеш щось сказати, то краще мовчи.

Тут до нас підбіг його друг Андрій:                                                                                                                    — Кириле, ти довго? Зараз нам у ворота заб'ють, а ти тут возишся! Андрій зиркнув на мене, помітив у руках валентинку й насмішкувато усміхнувся:                                                                                                — Що, Аліно, подобається Кирило? Мене миттю загнало в фарбу. Андрій вихопив листівку й закричав на все подвір'я:                                                                                                                                                  — Подивіться, наша скромниця закохалася!

Кирило мовчки дивився на мене. Я опустила очі, готуючись вислухати щось образливе й стримуючи сльози. Аж раптом він схопив мене за руку й кудись потягнув. Ми підійшли до сходів на другий поверх, де був спуск у напівтемний підвал — місце, де старшокласники зазвичай ховалися для поцілунків. У роті пересохло. Поряд із розгубленістю спалахнула наївна радість: я дурепа, подумала, що він хоче мене поцілувати!

Та де там.

Він грубо притиснув мене до стіни, упершись руками по обидва боки від моєї голови. Спина стала мокрою, дихати перехопило. А він хижо посміхнувся — погляд був, як у серійного вбивці.                         — Що, злякалася? — тихо запитав він. — Подумала, я веду тебе цілуватися? Слухай, не хочу тебе ображати... — він повільно окинув мене поглядом із ніг до голови. — Але ти ще маленька й нічого не розумієш.

Кирило нахилився ближче. Я відчула його подих на своїх губах і заплющила очі, очікуючи на свій перший поцілунок. Нічого не сталося. Натомість біля самого вуха пролунав шепіт:                                   — А ти смілива, раз наважилася підійти. Що, хочеш зі мною зустрічатися? Він відсторонився й подивився мені в очі з відвертим знущанням. — Я називатиму тебе канаркою. Ти й справді на неї схожа: така ж маленька, писклява і в жовтій кофтині.

Він опустив руки. На очі набігли сльози. Я відштовхнула його й вибігла геть. Який же він егоїст! Нарцис, зациклений на собі!

Вискочивши в коридор, я озирнулася: Кирило стояв біля дверей підвалу, спираючись плечем, і проводжав мене хитрим, лякаючим поглядом. Я бігла, не помічаючи нічого довкола. Подруги щось гукали, але я промчала повз них просто до дівочої вбиральні.

Увімкнувши воду, я сплеснула на обличчя й глянула в дзеркало: червона, налякана, волосся дибом, сльози котяться щоками. У туалет забігли дівчата.                                                                                           — Аліно, що сталося? Ми бачили, як Кирило тебе кудись тягнув! Він тебе образив? — злякано запитала Наталка.                                                                                                                                               — Дівчата, він ненормальний! Я його ненавиджу!                                                                                           — Боже, та він просто випендрюється! Не звертай уваги, забудь про нього!

...Штовшок у плече вирвав мене зі спогадів. Я розплющила очі й побачила вчительку, яка суворо дивилася на мене. А поруч відчула той самий виразний погляд. На мене дивився він. Цей диявол.

Вітаю, любі читачі! підтримайте мене з першою книгою, ставте зірочки, буду дуже вдячна, пишіть і коментуйте, бажано не судіть строго адже це моя перша книга. Бажаю вам хорошого і захоплюючого читання моєї прози про історію Аліни і Кирила. Книга буде безкоштовною!