Розділ 10

Сніданок минув у значно теплішій, більш затишній атмосфері, ніж вечеря. Родина дядька Емерсона вже поїхала.

— Як вам спалося в нашому домі? — нарешті порушила мовчанку, що висіла над столом майже десять хвилин, Кетрін.

— Дуже добре, дякую. У вас затишно й по-домашньому.

— Бачиш? — звернулася бабуся Емерсона, Одрі, до чоловіка. — Саме тому я наполягла на купівлі цього маєтку.

— Моя люба, я завжди тебе слухаю, — відповів він, дивлячись на неї з щирою теплотою.

Ось що таке справжнє кохання. Як їм вдалося зберегти почуття після стількох років? Так само, як і вітчим Емерсона, який очевидно кохав свою дружину — і виховував Емерсона як рідного сина. Чи хтось колись любитиме мене так само?

— Гадаю, ви чекаєте мого схвалення, — мовив Фелікс, переводячи погляд з Емерсона на мене. — Я вже зрозумів, що заручини з Ембер скасовано. Звісно, я дивлюся на шлюб крізь призму стратегії та вигоди. Але сам я одружився з любові — тож ви маєте моє благословення.

— Дякую, тату.

Це був перший раз, коли я почула, як Емерсон назвав свого вітчима батьком.

Після сніданку прийшов Артур. Він був тут частим гостем. Колись Фелікс жартома сказав, що не дозволить Артурові одружитися з Фреєю, доки той не переможе його в кожній настільній грі в домі. Бідолашний Артур відтоді почав брати уроки шашок, шахів і доміно у вільний час.

Вони й досі зустрічалися таємно, але щоразу, коли Артур приходив у гості, поводився як справжній джентльмен — майже не дивився на Фрею й тримався на шанобливій відстані.

То чому ж Фелікс так легко прийняв вибір Емерсона? Чи було щось, чого я не знала?

Телефонний дзвінок вирвав мене з роздумів.

— Привіт! Як ти? Як там Ендрю? — голос Ліззі звучав надто бадьоро.

— Привіт, Ліззі… зачекай, ти ж зараз із ним, так? Я бачила вас разом у піцерії всього годину тому. — Мене раптом охопила тривога.

— Тобі наснилося?

— Учора ми трохи посварилися і сьогодні ще навіть не розмовляли. Але це дрібниці — ми помиримося. Я, власне, дзвонила, щоб домовитися про зустріч. Мені потрібно тобі щось розповісти.

— Добре, але я не знаю, коли буду вільна. Я передзвоню пізніше. Вибач, мені треба бігти — це терміново.

— Ага, звісно. Біжи. Поговоримо згодом.

Я одразу набрала Ендрю.

— Де ти? Ліззі з тобою?

— Біля роботи. І ні, Ліззі зі мною немає. Я все згадав. Коли я їй сказав, вона пішла. Вона не змогла мене пробачити.

— Пробачити за що?

— Я вбивця. Я вбив Бориса, вампіра, — сказав Ендрю тремтячим голосом.

— Ні. Ти цього не робив. — я не знала чому, але була в цьому впевнена.

— Я знайшов зброю, якою його вбив. І кинджал, яким поранив себе після цього.

— Зачекай мене біля роботи. Я зараз приїду.

— Запізно. Я вже здався. Представники клану вампірів уже в дорозі — вони вирішуватимуть мою долю.

— Ендрю, тебе підставили. На тебе наклали примус.

— Я теж так думаю… Гадаю, спогад був нав’язаний.

— Вампіри розслідують це. Просто тримайся.

— Прощавай. Вони тут.

Зв’язок обірвався. Я завмерла, не знаючи, що робити далі.

Саме в цей момент до кухні зайшов Емерсон і побачив мене — я ходила туди-сюди, сідала, знову вставала, повторюючи це раз за разом. Напевно, я виглядала зовсім зламаною.

— Лейло, що сталося?

— Ендрю підставили. Хтось змусив його вбити Бориса. Перевертень, замаскований під Ліззі, обдурив його.

— Звідки ти це знаєш?

— Ліззі дзвонила й сказала, що вони посварилися вчора і сьогодні не спілкувалися. Але раніше я бачила її разом із ним. Це була не вона.

Я не змогла стримати сліз. Емерсон підійшов і обійняв мене. Я ридала вголос — від безсилля. Життя за життя. Ендрю стратили б. І це була моя провина.

Це стало особистим.

Коли я трохи заспокоїлася, витерла сльози й знайшла номер Ґаберта.

— Ґаберте. Це щодо Ендрю.

— Я знаю, — відповів він. — Я спробую затримати вирок. Але суд усе одно буде — ти це розумієш?

— Я можу свідчити на його захисті?

— Так. Але я не можу гарантувати, що це допоможе.

— Повір мені. Вашому очільнику клану варто почути те, що я скажу.

— Я зроблю все, що зможу.

Цього мені було достатньо — його найкращих зусиль. Краще було б говорити напряму з главою клану, але в мене не було ні відповідних повноважень, ні часу, щоб їх здобути.

Я скажу все, що знаю, на суді.

Щоб уникнути хаосу між людьми, перевертнями, вампірами й магами, кожен мав знати правду.

— Подзвони своєму вітчимові, — сказала я Емерсону. — Він має бути там. А я зателефоную батькові й попереджу інших про те, що насувається.