Розділ 8

Емерсон дуже погано сприйняв новину про мою співпрацю з вампірами.

— Чому ти спершу не порадилася зі мною? — його голос не був гучним, але інтонація змусила мене відчути дискомфорт.

— Я думала…

— Можеш не продовжувати, — тихо перебив він. А після паузи додав: — Є речі, якими мені потрібно зайнятися. І швидше, ніж пізніше.

— Чудово, — гірко хмикнула я. — То це означає, що ти виходиш із розслідування?

— Так. — Він не дивився мені в очі.

— Прекрасно. — Усередині осів важкий, тривожний камінь. Щось було не так — глибоко не так.

— Відтепер тобі допомагатимуть Артур і Алекс.

— Дякую. А що з нами?

— Краще, якщо ми деякий час не бачитимемося.

— Розумію. Отже, трьох тижнів стосунків тобі вистачило, так? Дякую за поїздку.

Я вийшла з машини й грюкнула дверима. Не озираючись, попрямувала до входу в лікарню. На очі навернулися сльози; я стерла їх долонею. Усередині одразу пішла до палати Ендрю.

Як я взагалі могла довіряти перевертню?

Нагорі я побачила Ліззі — вона сиділа в коридорі, поклавши голову на руки. Я підійшла й обережно торкнулася її плеча.

— Хей.

Вона підвела набряклі від сліз очі, підвелася й, не кажучи ні слова, обійняла мене. Ліззі знову розплакалася.

— Усе буде добре, люба. — Я теж заплакала, але цього разу з іншої причини.

— Де Емерсон?

— Його немає. Він вийшов зі справи. І ми… більше не разом.

— Я не розумію.

— Я теж. Що сказали лікарі?

— Вони вважають, що з Ендрю все непогано. Є шанс на повне одужання.

— Він уже прокинувся?

— Ще ні.

— Ти закінчила зі своєю загадковою справою?

— Так. Щойно дізналася про Ендрю — одразу приїхала сюди.

За кілька днів Ендрю прийшов до тями.

Під час падіння він ударився головою й зазнав часткової втрати пам’яті. Лікар запевнив нас, що з часом спогади, ймовірно, повернуться. Я трималася за цю надію.

Ліззі, звісно, першою кинулася до нього. Ендрю виглядав здивованим, але не відсторонився. Він прочитав її думки — зрозумів її почуття. Як я й припускала, він давно був у неї закоханий, просто надто соромився зробити перший крок.

Я спостерігала за ними, мов за якимось душевним бразильським серіалом. Уперше за довгий час усе складалося ідеально.

Тепер вони були офіційною парою. Ліззі засипала соцмережі їхніми спільними фото. Наступного тижня вони мали поїхати у відпустку до літнього будинку Ендрю. За один день я втратила і найкращу подругу, і друга. Мені страшенно бракувало нашого зв’язку. Але я була щаслива за них — і вони це знали.

Мої видіння так і не повернулися. Пітер і Оллі намагалися зібрати інформацію про перстень, але поки що безрезультатно — не вдалося знайти ні покупця, ні навіть майстра. Ми покладалися на те, що пам’ять Ендрю відновиться.

Емерсон мовчав.

Я почала бігати — зранку й увечері. Біг став моїм єдиним антидепресантом. Я знала, що Артур і Алекс усе ще підтримують зв’язок з Емерсоном.

Вампіри були глибоко стурбовані тим, що відбувалося в місті. Вони оплакували свого друга й соратника — Бориса. До нашої команди приєдналися двоє нових вампірів, Ґаберт і Макс. Їх детально ввели в курс справи.

Ми зустрілися з Вейденом у кав’ярні.

— Я взяв тобі твоє улюблене лате, — сказав він, простягаючи стакан.

— Дякую.

— Є нові видіння?

— Ні. Я ж казала — щось працює не так.

— Так. Ти щось із цим робиш?

— Я ходжу на сеанси до Софії. Вони трохи допомогли — принаймні я знову змогла побачити перстень.

— Це добре. А Ендрю?

— Він досі нічого не пам’ятає.

— Згадає. Він одужає, згадає — і ми доведемо справу до кінця.

Розслідування зайшло в глухий кут. Я не могла перестати думати про Емерсона. Я вже й забула, що таке нормальний сон. Важкі думки не давали заснути щоночі. Я втомилася знову й знову ставити собі ті самі запитання й не знаходити відповідей.

Щоб хоч якось відволіктися, я поїхала навідати тата — і скуштувати його улюблену домашню шарлотку.

Він любив пекти, але завжди був надто лінивим, щоб займатися цим лише для себе. Та коли приходила я, він неодмінно щось готував. Було кумедно бачити його в домашньому одязі й фартусі. На роботі він був суворим, справедливим, рідко усміхався. А вдома — добрим і життєрадісним.

Він навіть приготував печиво з передбаченнями.

— Якщо б у нас був «кріт», — запитала я, розламуючи одне з них, — кого б ти запідозрив?

Я витягла папірець: Красиве життя починається з красивих думок. У цьому була правда. Я відкрила ще одне: Здатися на початку шляху — слабкість. Здатися на півдорозі — дурість. Тож або не починай, або йди до кінця.