Розділ 7

Ми повернулися до міста. Мій мобільний телефон розрядився, зате телефон Емерсона працював. Йому надійшло повідомлення про зустріч нашої групи — саме вчасно, щоб зібратися й поїхати до нього. Згідно з нашою домовленістю, ідеальний день для Емерсона — це час, проведений разом у його домі: готувати їжу, дивитися фільми й серіали, просто лежати в ліжку в обіймах одне одного — і не тільки. Саме так він уявляв свій ідеальний день зі мною. Я була цілком «за». Мені хотілося дізнатися про нього більше, а дім, як відомо, може багато розповісти про свого власника.

Я увімкнула ноутбук і щойно відкрила свій ноут, одразу отримала дзвінок від Ендрю.

— Привіт, мандрівнице! Як відпочинок?

— Привіт. Усе добре. Ти зробив те, про що я просила?

— Так. Ти копала в правильному напрямку. Виявилось, що до справи втягнутий вампірський клан нашого міста. Я звернувся по допомогу до очільника клану «Вартові Дикого Місяця». Ікло належить зниклому вампіру на ім’я Деніс. По-перше, вампірів використовували для нападів на людей і перевертнів. По-друге, Деніс міг бути викрадений людьми для експериментів над вампірами. І по-третє, жоден маг, який поважає себе, в нашому місті не порушив би заборону на використання небезпечних ритуалів. Для цього потрібно було б отримати дозвіл і серйозно обґрунтувати наміри.

— Мені одній здається, що людина, яку ми шукаємо, завжди на крок попереду нас?

— Розумію, до чого ти ведеш. Думаєш, у нас є «кріт»?

— Я в цьому впевнена. Але мене хвилює інше: кому вигідно нацьковувати людей проти вампірів? Комусь, хто хоче нажитися на війні?

— Знаєш, я починаю підозрювати когось із наших, із перевертнів. Не всіх, звісно, а когось конкретного. Вампіри й перевертні — закляті вороги.

— Так, але це занадто очевидно.

— Вампіри хочуть співпрацювати. Я дав їм твій номер — ти ж у нас, так би мовити, мінібос.

— Співпраця — це добре. Але тепер, коли мій хлопець — перевертень, я можу здаватися необ’єктивною.

— Та годі. Вони знають, що для тебе насамперед важливий порядок і пошук істини. І не має значення, хто винен — перевертень чи хтось інший. Хіба я не правий?

— Саме так. Ми знайдемо винного й закриємо цю справу.

— Я триматиму тебе в курсі. Відпочинь, приведи думки до ладу. Робота нікуди не втече, а от перевертень — цілком може.

Ми засміялися.

Коли ми наблизилися до дому Емерсона, мої тривоги розвіялися. Маєток був збудований у мінімалістичному стилі, з використанням природного й штучного каменю та дерева в оздобленні фасаду. Витончений дизайн, поєднаний із практичністю. Безліч ледь помітних, унікальних деталей. Я згадала передачу про ремонт: мінімалізм обирають люди витончені, елегантні й неординарні — ті, хто вміє цінувати красу простоти.

— Дуже гарний будинок.

— Дякую, я проектував його сам, — у його голосі прозвучала нотка гордості.

— Справді? У тебе чудовий смак, — зауважила я.

— Так, — усміхнувся він.

Не знаю чому, але щойно я переступила поріг, у мене з’явилося відчуття, ніби я вдома. У передпокої стояли жіночі хатні капці — схоже, жінки тут бували досить часто. Праворуч були прочинені двері, і з цікавості я зазирнула всередину. Неймовірно — гардеробна. Прямо навпроти, в кінці коридору, були ще одні такі самі пофарбовані дерев’яні двері, але зачинені. Емерсон помітив мій зацікавлений погляд:

— Там вхід до гаража.

Він підійшов і відчинив двері. Я побачила два ретроавтомобілі — гараж на дві машини. Над ним був ще один рівень.

— Дуже продумано. Можна оглянути весь будинок?
— Звісно.

Ми знову опинилися в коридорі. Наступні двері праворуч вели до ванної кімнати: невелика ванна, душова кабіна, умивальник і туалет. В інтер’єрі кімнат не було нічого зайвого — усе зручно й практично. Багато простору, світла, пастельні кольори. Хоча мені ближчий стиль ф’южн — поєднання на перший погляд несумісних елементів.

Вийшовши з коридору, я побачила велику квадратну вітальню. Два сірі дивани й крісло були розташовані навколо квадратного журнального столика. Праворуч у ніші знаходилася кухня, відокремлена від вітальні барною стільницею.

Я піднялася охайними, лаконічними сходами на другий поверх. Білий колір домінував усюди, доповнений натуральними відтінками дерева й металу. Коридор був просторий. По два двері з обох боків і ще одні — просто навпроти. Я почала огляд поверху за годинниковою стрілкою.

Перші двері вели до кабінету Емерсона: письмовий стіл, крісло, ціла стіна книжкових полиць. На столі лежали блокнот, щоденник, ще один записник і три фотографії в дерев’яних рамках. На першій — Емерсон із мамою та сестрою, вони були надзвичайно схожі. На другій — він із вітчимом, братом, мамою й сестрою. На третій — Емерсон з Ембер, кароокою блондинкою. Я майже не знала її — бачила лише раз. Але цього вистачило, щоб зрозуміти, хто вона така… точніше, чим вона була.

Я поглянула на своє відображення — сіро-зелені очі, рудувато-каштанове волосся, нижчий зріст. Я зовсім не була схожа на Ембер. Усередині мене спалахнули ревнощі до тієї, кого вже не було. Я перевернула фотографію рамкою донизу — можливо, Емерсон зрозуміє натяк, що для нього вона має залишитися в минулому.