Розділ 5

Розмова відчувалася як крок уперед — запропонувала не поспішати перед тим, як зануритися у глибші стосунки. Треба було дати час краще пізнати одне одного, і відповідь Емерсона, його просте «Я все розумію», заспокоїла. Спека дня все ще липла до тіла. Думка про прохолодний душ видалася надзвичайно привабливою, коли ми повернулися до квартири. Я вже була на півдорозі до ванної, коли кинула через плече:

— Я піду прийму душ.

Але раптом його теплі руки обійняли мене ззаду, а дихання лоскотнуло вухо.

— Можу потерти тобі спину, — прошепотів він.

Це було спокусливо… дуже спокусливо. Але обіцянка, яку ми щойно дали, не давала мені віддатися почуттям.

— Дякую, — так само тихо відповіла я. — Звучить заманливо, але ми ж домовилися не поспішати.

Він усміхнувся:

— Добре. Вибач.

Емерсон легко торкнувся губами моєї щоки й відпустив — поважаючи межу, яку ми встановили.

Зараз я думала лише про душ — змити піт, пил і весь напружений день. Навіть повна каструля смачних пельменів, яку ми з’їли, не допомогла розслабитися. Емерсон, до речі, ум’яв три порції — досі не можу цього збагнути. Наче його спонукало щось інше, ніж голод, майже первісне.

Того дня між нами не було близькості — і я раділа цьому. Події розгорталися надто стрімко, і я почувалася так, ніби мене несе течія, яку я не обирала. Це нагадувало старі помилки у стосунках — коли все відбувалося занадто швидко. Я вірила: кожна людина має йти у своєму темпі. А я ще не була готова переступати межу. Я ще занадто мало знала про Емерсона.

Та коли я потягнулася до рушника — застигла. Я ж вивісила його сушитися на балкон. Балкон з’єднаний із моєю кімнатою. Це означало, що Емерсон міг випадково побачити мене голою. Холодний струмінь пробіг спиною. Що робити?

— Емерсоне! — покликала я. — Принеси, будь ласка, рушник! Висить на балконі!

Мить — і в двері ванної постукали. Серце затарабанило в грудях. Замок клацнув надто голосно. У прочинені двері повільно простяглася рука з рушником.

— Дякую! — вихопила я й швидко зачинила двері.

Але доля вирішила погратися.

Незграбний рух, край рушника застряг у зачинених дверях — і наступної секунди я вже стояла посеред коридору абсолютно гола. А в кухні — Емерсон. Наші погляди зіткнулися в повному шоці.

Я щось проскрипіла, зовсім не схоже на людську мову, й стрімголів побігла у спальню. Усе тіло палало від сорому.

Пізніше — несміливий стукіт у двері моєї кімнати. Я напружилася. Емерсон зайшов, тримаючи рушник, немов прапор перемир’я, і з ледь помітною, теплою усмішкою.

— Ти… все бачив? — прошепотіла я, майже приречено.

Він не відповів словами — але спокій в його очах сказав більше, ніж будь-які фрази. Наче щось у наших стосунках змінилося — піднялося на новий рівень.

— Скажімо так, — тихо промовив він. — Ми вийшли на інший етап. Все добре. Не хвилюйся.

Він обійняв мене. Тепло його рук нагадувало про безпеку. Ми відступили на півкроку, перезирнулися — й одночасно розсміялися. Без сорому. Без напруження. Легко, по-справжньому.

Вперше стало просто.

* * *

Новина про відсторонення Вейдена застала мене зненацька. Але дивним чином додала рішучості — я не збиралась здаватися. Хотіла довести справу до кінця.

Та мої видіння — надійні, сильні — зникли. Я не знала чому. Мене душив страх, але я не зважувалася сказати про це команді. Не хотіла виглядати слабкою. Тому й звернулася до Софії — гіпнотизерки й психологині. Довіритися їй було непросто, але часу на вагання не було. Софія завжди викладалася на всі сто процентів, виконуючи свою роботу бездоганно.

— Ти нікому не казала про мої проблеми з видіннями? — запитала я, намагаючись приховати тривогу.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Але ми розберемося. Сідай зручно. Розслаб плечі й шию. Перестань давати їжу думкам.

Я незграбно вмостилася на підлозі, склавши ноги у позі лотоса.

— Так нормально?

Софія всміхнулася:

— Краще в кріслі. Відкинься на спинку.

Я зробила, як вона сказала.

— Повторюй за мною: Я легко викликаю видіння на питання, які мене цікавлять. Я успішно концентруюся й отримую всі відповіді.

Я заплющила очі, повторила. Напруга потроху танула.

— Я рахую до трьох — і ти заснеш. Раз… два… три. Уяви, що лише ти керуєш своїм життям. Ніхто інший. Ти всемогутня. Ти можеш усе.

Переді мною виринув острів — порожній, тихий. Місце, де я була достатньою. Софія вела мене глибше.

— Тепер уяви себе перед собою. Запитай: Чому немає видінь?

Відповідь прийшла не словами — відчуттям, тиском у грудях.

«Ти їх блокуєш.»

Без звинувачення. Просто істина.

Чому? — спитала я.