Розділ 4

Тягар від невизначеності тиснув нестерпно. Семеро. Уже сім жертв, а ми ще не наблизилися до того, хто — або що — за цим стоїть. Сон здавався словом, значення якого я давно забула. Зрештою виснаження перемогло впертість.

Я зробила собі чашку зеленого чаю. Зазвичай цей ритуал заспокоював, але сьогодні не давав жодної насолоди. Землистий аромат вступав у суперечку з тривогою, що клубилася в моєму нутрі.

Поява Емерсона на кухні стала різким нагадуванням: світ — або бодай його частина — продовжував рухатися у звичайному ритмі. Його рука на моєму плечі водночас заспокоювала й обтяжувала.

Моя відмова від сну була не впертістю — радше надлишковою енергією, що пульсувала в кістках.

— Ти ще не лягаєш? — запитав він, поклавши праву руку мені на плече.

— Не можу заснути. Отож заварила зелений чай. Хочеш?

— Ні. — Я обережно відсунула його руку.

— Це марно. Зелений чай може тільки більше тебе збудити. Маєш ромашку, м’яту, липу, деревій, корінь валеріани, мелісу?

— Здається, є липа, ромашка і, можливо, м’ята.

— Чудово. Подивись у шафці — я вже їх чую. А я поки поставлю чайник. Липа знімає дратівливість, м’ята заспокоює внутрішню напругу, а ромашка допоможе нервовій системі.

— Так, я теж це чула. Але звідки знаєш це ти?

— Перевертні дуже добре тямлять у травах. За запахом можемо визначити й рослину, і її властивості.

— Вражає.

Ми випили по чашці духмяного трав’яного чаю. Дивакуваті знання Емерсона — притаманні його природі перевертня — несподівано діяли заспокійливо. Ненадовго це вирвало мене з темряви того, що нас оточувало. Я втратила себе в затишному ароматі чаю — у ромашці, липі та м’яті.

— Тобі треба відпочити. Лягай біля мене. Не хвилюйся — я не спробую нічого такого, — сказав Емерсон щиро.

— Ні, дякую, — відповіла я твердо, хоч і втомлено.

— Обирай: твоя впертість чи нормальний сон. — Його погляд був рівний і наполегливий.

— Друге, — видихнула я.

Він узяв мене за руку та повів до своєї кімнати. Я вмостилася під легкою ковдрою. Він вимкнув світло й ліг поруч. Емерсон обійняв мене — і, на диво, я швидко заснула.

Прокинувшись наступного ранку, я побачила, що Емерсона вже немає. Але я вперше за довгий час справді виспалась. Було дещо тривожно усвідомити, наскільки мені сподобалося бути в його обіймах, відчувати його поруч.

На кухонному столі стояла гаряча кава. Поряд — записка:

«Пішов у парк — треба перевірити одну річ.»

Я почала збиратися на роботу й помітила пропущений дзвінок від Колтона. Котра година? Майже одинадцята. Ми мали зустрітись о дев’ятій. Звісно — телефон залишився в моїй кімнаті.

Можливо, це егоїстично, але я бажала, щоб сталося щось, що затримає Емерсона в місті трохи довше.

Зайшовши у будівлю, я поспішила прямо до підвального офісу, де працював Колтон.

— Ти не поспішала, — кинув він.

— Не питай. То що маємо? Усі ескізи перевертнів збіглися?

— На щастя, так. Якби хоч один елемент знаку був зайвим — наслідки були б катастрофічні. Якщо це той ритуал, про який я думаю, має бути лише шість жертв — і тоді процес зупиняється. Де у місті місце сили?

— Дай подумати… площа на набережній. Там сходяться всі чотири стихії. Стривай. Ти хочеш сказати, що хтось намагався провести повний ритуал підкорення?

— Саме так. Він вимагає нанесення символу на тіла шести жертв їхньою ж кров’ю. Жертв обирають, позначаючи печаткою абсолютної покори. Якби їх не зупинили, вони б усе одно не вижили. Завершення ритуалу відбувається саме у місці сили.

— Але ж є сьома жертва. Тут щось не сходиться. Я пропускаю якийсь елемент. Мені потрібен час, щоб усе перевірити.

Різке світло офісних ламп тільки підсилювало виснаження, що тягнуло мене донизу. Удесяте я перегортала справу — сторінки вже виглядали пошарпано від надмірного використання. Свідчення, експертизи, фото — я знала їх напам’ять.

На моніторі знову відтворювався допит Софії. Її погляд — розгублений, наляканий, порожній. Гіпноз і хімічні тригери не дали нічого. Пам’ять стерта — геть чисто. Лише сліди від іклів залишилися — надто ідеальні, ніби відрепетирувані. Але навіщо?

Я провела дні, розпитуючи постійних відвідувачів парку — бігунів, власників собак, закохані пари. Ніхто нічого не бачив.

Справу неможливо було зрушити з місця. Мов лабіринт без входу й без виходу. А відчуття, що я пропускаю щось очевидне, тільки посилювалося.

* * *

Сімейні вечері колись були святинею. Тепер — незграбним ритуалом, просякнутим мовчанкою й болем. Стіл перетворився на сцену розбитих стосунків.

Моя мати, яка вдруге вийшла заміж і жила за кордоном, була причиною цих вимушених зустрічей. Її втеча — продиктована постійною відсутністю батька й роздираючим горем після втрати сина — привела її до нового життя. Але ці рідкісні приїзди вимагали бодай видимої нормальності.