Розділ 3

Ми приїхали до парку — приємна перерва від гамору міста. Звична денна метушня була майже відсутня: лише кілька матусь із дітьми та літні пари, що неквапливо прогулювалися алеями. День був ідеальний: сонячний, теплий, із виразним передчуттям літа. У цю пору року парк ніби кликав у свої прохолодні, вкриті листям обійми. Різнобарвна крона дерев давала щедру тінь, створюючи затишок і спокій. Це був один із центральних міських парків — місце, де за інших обставин я б залюбки просто гуляла без мети.

Ми могли б піти до озера, помилуватися фонтанами, зробити кілька фото на згадку, купити цукрову вату або навіть покататися на атракціонах. Але я змушувала себе пам’ятати: ми тут у справі. Попри всі мої спроби відкинути думки, розмова Емерсона й Артура повторювалася в голові знов і знов. Сам факт, що Емерсон хотів познайомитися зі мною лише заради якоїсь витонченої помсти, могла би видаватися дрібницею — і все ж багато хто, можливо навіть інші істоти, вважають, що відплата — єдиний справедливий вихід у подібних випадках.

Моя сестринська любов до Ієна була безумовною — назавжди, що викарбувалося у глибині свідомості. Але він був, у браку кращого слова, кометою — яскравою, палаючою, та водночас приреченою летіти власною траєкторією. Він жив у світі, куди я не мала доступу, де мої слова падали, немов камінці в бездонну прірву. Він просто не слухав. Це виснажувало — вічні спроби разом із татом витягти його з чергової халепи.

А потім з’явилася Ембер — небезпечна та кмітлива, з якою він познайомився в сусідньому містечку. Вона була іншою. Приголомшливою. І, як виявилося, перевертнем. Те, як вона гралася з Ієном — відштовхувала його, щоб знову притягнути ближче — така гра штовхнула його у майже нав’язливу залежність. Він хотів бути як вона. Належати її світові. І тієї ночі, коли він вирішив перетворитися на перевертня заради Ембер, він зник. Щось пішло жахливо й трагічно, не так. Ембер знала, що сталося, але замість пояснень стала просто мовчати. Її звинуватили в його смерті. Ціна за цей «злочин» — суворий символ крихкого миру між людьми й перевертнями — було її власне життя.

— Як ти став перевертнем? — нарешті порушила я мовчанку, що тривала пів години.

— Мою вагітну матір вкусив перевертень, — спокійно відповів Емерсон.

— Тобто… ти народився перевертнем?

— Так. Але перевтілення, якщо воно успадковане таким чином, проявляється лише в підлітковому віці. Вперше я змінився у чотирнадцять.

— Я ніколи не бачила, щоб хтось перетворювався на тварину… Як це відбувається? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Кістки, суглоби, сухожилля — усе ламається й перебудовується. Шкіра нестерпно свербить, проростає шерсть. Перші кілька років я взагалі не контролював процес. Це було страшно — ставати істотою, яку неможливо вмовити чи стримати. Але з часом я навчився змінюватися за власною волею, вдень чи вночі, не втрачаючи розум.

— Я ненавиджу перевертнів, — прошепотіла я, злякавшись власних слів.

— Чому? — він запитав щиро, без тіні агресії.

— Мого брата вбив скажений перевертень, — відповіла я. Та всередині щось боляче стиснулося.

— Мені шкода. А мою кохану вбила людина. Чи маю я через це ненавидіти все людство?

— Ти маєш рацію. Ми не можемо звинувачувати всіх через одну людину.

— Ти знаєш, звідки взялися перевертні?

— Ні.

— Є одна легенда. Колись давно вовк закохався в дівчину з маленького села. Він повертався до неї знов і знов, лякаючи людей. Вони бачили в ньому тільки дикого хижака й почали на нього полювати.

Вовк лише хотів бути поруч із нею. Але його переслідували невпинно. Захищаючись, він убивав тих, хто хотів убити його. Уночі він приходив до дівчини — показував свою любов, відданість. Вона гуляла з ним, говорила з ним, інколи засинала поруч. Але він завжди будив її й відправляв додому.

Однієї ночі вона заснула надто міцно. Він не зміг її розбудити. Люди знайшли їх. Вони майже вбили вовка. Поранений, він утік у ліс. Усі ночі потому вони чули його тужливе виття.

Дівчина страшенно сумувала. У ніч повного місяця вона втекла й побігла до лісу. Вовк вийшов до неї й простягнув лапу. І в ту саму мить вона обернулася на людську руку. За кілька секунд перед нею стояв чоловік.

Але люди знайшли їх. Тієї ночі вони вбили останню, кого він любив. У нестямі від горя чоловік повернувся у вовчу подобу й вирізав усе село. То був його останній бій. Умираючи, він завив до місяця, проклинаючи тих, хто вижив. Він прокляв їхні душі, подарувавши їм другу природу, щоб вони боялися самі себе. Місяць став їхнім володарем. Знищивши кохання, люди прирекли себе стати вигнанцями серед людей.

— Це… прекрасно. І боляче, — сказала я тихо.

— То кого тобі шкода більше — вовка та дівчину чи людей? — м’яко запитав він.

— У цій історії? Вовка і дівчину, — щиро зізналася я.

Ми обійшли парк п’ять разів. Ноги нестерпно боліли. Я гепнулася на лавку й навіть лягла на неї на кілька секунд. Дякувати небесам за зручні лавки. Емерсон продовжував пильнувати периметр, хоча й сам виглядав виснаженим.

— Хто сьогодні чергує вночі? — запитав він.

— Ендрю та Алекс. Повернемося завтра.