Розділ 1

Шістнадцятиповерхова будівля височіла над міським горизонтом, відкриваючи приголомшливу панораму річки, що звивалася внизу серед вулиць. Дах став моїм маленьким притулком — тихим сховком від метушні щоденного життя. Затишні місця для сидіння та легкий вітерець, що проносився тут, створювали відчуття прихованої перлини, де час ніби зупинявся. Більшість днів цей простір залишався безлюдним, лише зрідка хтось піднімався, щоб помилуватися видом.

Мій друг Андрій і я часто приходили сюди. Ми багато років працювали разом, але наш зв’язок був значно глибшим — ми дружили ще з дитинства. Тут ми згадували минуле, ділилися мріями та просто насолоджувалися спокоєм, який дарував дах. Одного разу, коли сонце вже сідало, заливаючи місто теплим золотавим світлом, тишу прорізав дзвінок мого телефону. Звук здавався зовсім недоречним.

— Ой, забула вимкнути, — буркнула я, натискаючи кнопку.

— Уже пізно. Я вже знайшов тебе, Лейло, — почувся голос Андрія позаду. — Ти така передбачувана.

— Знаю.

Він підійшов і сів поруч, швидким рухом витер мої сльози.

— Уперта, — сказав він, легенько штовхнувши мене в плече.

— Не заперечую, — слабко всміхнулася я.

— І ніколи нікого не слухаєш.

— Справді? І ти не помітив, що вторгся в мій особистий простір?

— Коли забагато часу проводиш на самоті, уникаєш людей — це стає звичкою. Це... сьогодні? — він подав мені серветку.

— Так. Сьогодні я знову сумую за братом… Але ти ж прийшов у справах, тож кажи.

— Вейден хоче, щоб ти повернулася на роботу. Це відволіче тебе від болю. Ми всі за тобою скучили.

— Дякую. Це багато значить. Батько сьогодні був на роботі?

— Ні, взяв вихідний.

— Добре. Скажи їм, що завтра повернуся. Ти ж мене знаєш — я впораюся.

Будівля, де я працюю, має десять поверхів і прихована від сторонніх очей, мов мовчазний сторож. На ній немає жодної вивіски, а її розташування майже неможливо знайти. Навіть Гугл карти не показує цього місця. Лише спеціальні національні підрозділи знають про нас, кожен — тільки про роль і контакти інших. Це не робота, яку можна випадково знайти — скоріше, вона сама знаходить потрібну людину.

Я за звичай піднімалася сходами до свого офісу на шістнадцятому поверсі. Ліфт працював чудово, але замкнений простір завжди викликав у мене тривогу. Колеги це розуміли, навіть захоплювалися моєю наполегливістю щодня долати стільки поверхів. За п’ять років я звикла до цього ритму — він став майже медитативним.

Повернення після відпустки завжди відчувається так, ніби на плечі відразу падає тиждень невирішених справ. Кожен крок був сумішшю тривоги й очікування, але звична рутина заспокоювала. Навіть у місці, схованому від світу, я знаходила сенс.

— Лейло, ти запросила всіх, хто причетний до розслідування? — перехопив мене в коридорі Вейден.

— Час покаже, — спробувала пожартувати я.

— Без жартів. Усіх збери в моєму кабінеті.

— Андрій уже зібрав їх. Я просто трохи запізнилася.

— Гаразд, але я ще маю зайти до твого батька. Буду за десять хвилин, — він пройшов кілька кроків і озирнувся. — Попроси Ріту приготувати каву чи напої.

— Без проблем, Вейден. Чекатимемо.

* * *

— Радий бачити всіх, — з усмішкою сказав він, заходячи до кабінету й сідаючи за стіл. — Перевертні нечасто з’являються в нашому відділі. — Він подивився на чотирьох чоловіків на шкіряній канапі. — Хтось знає, чому Перший і Другий відділи працюють разом?

— Люди зникають за дивних обставин, — сказав темноволосий чоловік. — За день їх знаходять непритомними з укусами. Поки що п’ятеро постраждалих. Усі вижили, але ніхто нічого не пам’ятає.

Наші погляди зустрілися, і я побачила, що в нього карі очі. Він дивився так пильно, що я відвела погляд на Вейдена, який лише кивнув.

— Емерсоне, ти маєш рацію.

— Він вампір-гуманіст, — різко вставив Пітер, найімпульсивніший з нас, телепат за своєю природою й роботою.

Раптом мій телефон гучно задзвонив. Дванадцять пар очей звернули увагу на мене до мене. Я почервоніла.

— Вибачте, — пробурмотіла я, покопавшись у сумці, поки знайома мелодія «I Hate Everything About You» гурту «Three Days Grace» луною пройшлася кімнатою. Я швидко вимкнула звук і з полегшенням видихнула.

— Ось вона — Лейла, наш стратег. Вона бачить майбутнє у воді, будь-якій рідині або на дзеркальних поверхнях. Активних здібностей чи фізичної підготовки не має, тому ми закріпимо за нею сильного напарника, — сказав Вейден, переводячи погляд на перевертнів. — Емерсоне, ти будеш охороняти Лейлу під час цієї місії.

— Добре, — відповів він, навіть не глянувши на мене.

Я не знала його особисто, але плітки про Емерсона йшли попереду: самовпевнений, зарозумілий, шанований як серед перевертнів, так і серед людських агентів. Визнати треба — він був привабливим, із тим пронизливим, загадковим поглядом. Але все ж — монстр. Не лише тому, що він перевертень, а через те, що я чула про його ставлення до жінок, домінантність, поведінку альфи. Мені не подобались перевертні.