Глава 1

Дощ почався саме тоді, коли Поліна Музика вийшла з офісу.

Ще пів години тому за вікном було похмуро, але сухо. Тепер же з неба лило так, наче хтось перекинув величезне відро води просто на місто.

— Ну звісно, — пробурмотіла Поліна, розкриваючи парасолю.

Робочий день і без того видався важким. Один клієнт запізнився на перегляд квартири майже на годину, інша клієнтка довго сперечалася через ціну, хоча Поліна кілька разів пояснила, що остаточне рішення приймає власник житла.

Менеджеркою з продажу нерухомості вона працювала вже не перший рік і до різних людей звикла. Та одного — дістатися додому, повечеряти й більше ні з ким не розмовляти.

Автобус поїхав просто перед нею.

— Серйозно?

Поліна подивилася на табло з часом прибуття наступного. Чекати довго.

До дому можна було дійти пішки.

Вона зітхнула й рушила вулицею.

Парасоля захищала лише частково. Вітер кидав дощ просто в обличчя, штани поступово намокали, а на тротуарах утворилися великі калюжі.

Поліна обходила їх, де могла, але подекуди вода займала майже весь тротуар.

У сумці задзвонив телефон.

Вона дістала його.

Лілія.

— Привіт.

— Ти вже додому їдеш? — почула вона голос найкращої подруги.

— Іду.

— Під таким дощем?

— Автобус утік від мене.

Лілія засміялася.

— Він побачив тебе й вирішив рятуватися.

— Дуже смішно.

— Я сьогодні хотіла до тебе зайти, але тепер думаю, що краще залишуся вдома.

— Правильне рішення. Якщо побачиш ковчег — бронюй мені місце.

— Домовилися. Напишеш, коли дійдеш?

— Напишу.

Поліна завершила розмову й поклала телефон назад у сумку.

Треба було лише перейти дорогу, пройти ще кілька кварталів — і вона вдома.

Поліна пришвидшила крок.

Попереду була чергова калюжа. Вона помітила її запізно й спробувала переступити через край.

Не вийшло.

Нога опинилася просто у воді.

Брудні бризки полетіли вбік.

— Дівчино, обережніше!

Поліна різко зупинилася.

Поруч стояв незнайомий чоловік. На його світлій сорочці розпливалися мокрі брудні плями.

Поліна перевела погляд із сорочки на незнайомця.

От халепа.

— Вибачте, я вас не помітила.

Чоловік оглянув свою сорочку.

— Ви зіпсували мені сорочку!

— Я не навмисно.

— Від цього вона чистішою не стане.

Поліна відчула провину. Сорочка справді виглядала жахливо, і винна в цьому була вона.

— Я розумію. Вибачте.

Вона вже хотіла йти далі, але чоловік знову заговорив:

— Треба дивитися, куди біжите.

Почуття провини почало змішуватися з роздратуванням.

— Я дивилася. Просто не побачила, наскільки глибока калюжа.

— І мене теж не побачили.

— Не побачила. Тому й вибачилася.

Чоловік похитав головою.

— Чудово.

Поліна насупилася.

— А що ви хочете, щоб я зараз зробила?

— Нічого.

— Тоді навіщо продовжуєте сваритися?

— Я не сварюся.

— А на що це схоже?

На кілька секунд вони замовкли.

Дощ продовжував лити. Повз них поспішали люди, ховаючись під парасолями.

Поліна раптом зрозуміла, наскільки безглуздо вони виглядають: двоє незнайомців стоять посеред зливи й сперечаються через мокру сорочку.

— Добре, — сказала вона. — Я ще раз перепрошую. Справді. Але мені треба додому.

Чоловік нічого не відповів.

Поліна обійшла його.

За спиною знову почувся його голос:

— Дівчино!

Вона на мить сповільнила крок, але не озирнулася.

Досить.

Вона вибачилася вже кілька разів.

До того ж Поліна сама була мокра мало не до колін і мріяла якнайшвидше опинитися вдома.

За кілька хвилин роздратування почало минати.

Можливо, чоловік мав право сердитися. Якби хтось облив її брудною водою перед важливою зустріччю, вона теж навряд чи зраділа б.

Але ж вона не зробила цього навмисно.

Поліна зайшла у свій двір і нарешті побачила знайомий під'їзд.

Кілька років тому вона придбала тут власну квартиру. Батьки теж жили в цьому будинку, хоча й окремо. Мама спочатку жартувала, що донька начебто переїхала від них, але далеко втекти так і не змогла.

Поліну все влаштовувало.

Вона мала власний простір, але Наталія, Тимофій і молодший брат Владислав були поруч.

Поліна зайшла до під'їзду, зачинила парасолю й піднялася до своєї квартири.

Біля сусідніх дверей було тихо.

Квартира тітки Марії тепер стояла порожня.

Марія була давньою маминою подругою. Поліна знала її ще з дитинства й звикла називати тіткою Марією, хоча родичками вони не були.

Нещодавно Марія вирішила продати квартиру й переїхати в село. Казала, що хоче там доживати: мати власний двір, город і поменше міського шуму.

Покупець уже знайшовся.

Мама навіть щось розповідала про нього, але Поліна тоді слухала не надто уважно. Їй було достатньо знати, що квартира продана.

Хто саме стане її новим сусідом, вона поки не знала.

Поліна відчинила свої двері й зайшла всередину.

Мокрі туфлі залишила в коридорі, швидко переодягнулася й поставила чайник.

Потім згадала про Лілію.

«Я вдома».

За кілька секунд прийшла відповідь:

«Не втопилася?»

Поліна всміхнулася.

«Ні. Але випадково облила якогось чоловіка з калюжі».

Три крапки з'явилися майже відразу.

«Симпатичного?»

Поліна закотила очі.

Оце все, що цікавило найкращу подругу.

«Лілю! Я йому сорочку зіпсувала, а ти питаєш, чи він симпатичний».

«Це не відповідь».

Поліна на секунду задумалася.

Незнайомець справді був привабливим.

Але визнавати це перед Лілією означало забезпечити себе жартами щонайменше на тиждень.

«Він був сердитий».

«Теж не відповідь».

«І дуже незадоволений своєю сорочкою».

«Поліно».

Вона засміялася.

«Нормальний. Все, допит закінчено».

«І що було далі?»

«Нічого. Я вибачилася й пішла».

«Навіть імені не знаєш?»