Розділ 3.

Іноді мені здається що кухня це просто епіцентр всіх розмов та вирішень стосунків. Що було й прямо зараз тільки ось поки що всі сиділи мовчки. Тиша була гнітючою сама по собі, а ми тільки що й могли переводити погляд один з одного. Тато, мама, Рита, тітка Люба та я - наша невеличка "весела" компанія. Єдине що хоч якось заспокоїло мене після всього що сталося, то це те що я зняла сукню, кинувши її на ліжко не піклуючись тепер про її стан, та перевдягнулася в джинси з білою футболкою. Макіяж майже сам змився від сліз, а Рита допомогла повиймати всі шпильки й розпустити волосся.

- Який чудовий твій шеф! Якось подякувати треба буде - першим порушив тишу тато і ми всі відразу подивилися на нього - Ну, а що? Вчасно подзвоните теж треба вміти.

- Володя! Слідкуй що кажеш - сказала тітка Люба й красномовно подивилася на мене.

- Що, Володя? Ну, що Володя?! Краще було б якби вона за нього заміж вийшла? То хрін його знає коли б вона потім дізналася цю гірку, але, правду. А так не буде собі ні життя псувати, ні час гаяти на цього гада - це вже сказала мама підійшовши та став поряд зі мною. Я вдячно подивилася на неї 

- Та не про це я. Чи ти сліпий став, чи подурнішав може з літами. Треба ж мати хоч якесь відчуття такту - склавши руки на грудях сказала тітка Люба. І хоча вони брат та сестра, з моїм татом, але так і гризлися між собою ледве не через кожне слово.

- Тітко Любо, я думаю всі ми тут згодні з татом - осиплим голосом після ревіння в таксі, сказала я встаючи та ставлячи чайник на плиту - Віктор Ігоревич став би ще й святим, якби забрав мої речі з квартири Максима. Але, думаю що таке диво не трапиться.

- Подзвони та попроси. Може, ти щось пропустила й весь цей час працювала на таку святу людину, і при цьому стільки поганого розповідала. Тобі не соромно? - сказала Рита, допомагаючи мені перевести все в жарт, та згладити розмову.

- Соромно, дуже соромно - посміхнувшись сказала я, та дізнавшись кому скільки класти цукру, почала робити чай для всіх.

- Після такої ідеалізації чоловіка, ти як порядна дівчина маєш почати до нього залицятися - підтримавши нас сказав тато забираючи чашку з чаєм й підморгнувши мені - Тільки не поспішай з пропозицією руки та серця, ще злякається та накиває п'ятами.

- Боже збав. Тільки не вистачало кошмару втіленего в життя - вже серйозно сказала я тягнучи руки до телефону - І давайте на цьому закінчимо говорити про шефа. А по речі я б сходила прямо зараз, може Максим ще не повернувся додому.

- Мені піти з тобою? - спитала Рита, яка сьогодні, мабуть, не збиралася лишати мене саму.

- Ну, якщо, тобі не складно.

- Ну, що піду взуватися - сказав тато, видимо збираючись піти зі мною, але мама взяла його за руку зупиняючи - Вікусь, а раптом Макс все ж таки вдома? Тим паче мені є про що з ним поговорити.

- Тому й не підеш. Сьогодні ти з ним просто поговориш, а завтра він в лікарні. Пройдена схема Володю - сказала мама, а  я з подивом подивилася на неї не пригадуючи нічого такого - І не думаю я що Максим їй щось зробить, не настільки ж низько він пав. Дівчата одною ногою там, а іншою тут. А ти, Володя, обома ногами тут.

- Ми швидко. Це лише сходити до сусіднього двору - поцілував батька в щоку сказала я й ми з Ритою пішли взуватися.

Про те що говорила мама я не забуду, й обов'язково пізніше розпитаю. А поки що я цілком серйозно вирішила піти до квартири Максима. Краще вже сьогодні покінчити зі всім, аби більше мені не довелося бачити його у своєму житті. Принаймні хочеться в це вірити як не крути живемо поруч.

Накинувши на плечі кофту та взувшись ми з Ритою пішли по речі. Тато визвався заперти за нами двері та, поки ніхто не бачив, завірив що якщо раптом щось піде не так, то один дзвінок і він прийде.

- Класний в тебе тато - сказала Рита коли ми вийшли з під'їзду, а потім хитро на мене глянувши додала - І шеф теж...

 - Я ж просила більше про нього не говорити - дістаючи з задньої кишені джинсів пачку цигарок та запальничку сказала я.

- Ти ж кинула пів року тому.

- Кинула - погодилася я з Ритою, йдучи та покурюючи - І мене сьогодні кинули. 

- Якщо розібрати по фактах: то кинула як раз таки ти.

- Не важливо вже хто покинув, кінцевий результат один - втомлено видохнула я, й затягнулася – Добре що все ж таки не написала заяву на звільнення. А то може доведеться десь винаймати квартиру.

- Можеш пожити в мене.

- Рита ми з тобою знайомі шість років – сказала я й продовжила, після того, як подруга кивнула – Скажи мені, як я без тебе жила двадцять років?

- Іноді сама задаюсь цим питанням. До речі якщо хочеш, то можемо від разу з валізою до мене. Не думаю що твої батьки будуть проти.

- Це зайве, Рито. Та й до роботи далекувато.

- Ну, до роботи два тижні. Все ж таки відпустку ніхто не скасовував. Як раз відійдеш від всього цього.

- Подивимось – загасаючи сигарету сказала я й діставши з кишені ключі відкрила двері під’їзду – Тільки після вас.

Піднявшись на ліфті на сьомий поверх, я зажмуривши очі відкрила ключами двері квартири. Пройшовши в середину, я з полегшенням зітхнула зрозумівши що Максима й справді немає в дома. Але ми з Ритою вирішили не гаяти часу й діставши валізу  почали складати речі.

Робили ми все швидко та без слів, рівно до того моменту коли не дійшла черга до прикрас. Точніше до тих які я вийняла зі шкатулки та поклала на журнальний столик. Я чітко вирішила для себе, що не буду забирати подарунки Максима, а Рита намагалася впевнити мене що я не права. Основний аргумент: «Подарунки не віддарунки».

- Прошу залиш собі – сказав Максим, якого за невеликою сваркою ми не помітили.

- Подаруєш їх Світлані – і при цьому я ще дістала парфуми, які теж були подарунком Максима на новий рік – Їх теж можеш, майже нові.

- Машо… - почав говорити Максим, але так і не знайшовши що сказати замовк. Тільки зняв піджак та сів на крісло дивлячись на мене.