Розділ 1.

Щастя - таємниця, яку неможливо відкрити оточуючим. Нібито хтось створює це відчуття спеціально для тебе.

Донато Каррізі

В котре вже за годину я подивилася на годинник, який нібито зламався та не збирався йти вперед. Чи це просто я вже не могла дочекатися коли ж закінчиться робота. Так хотілося прямо зараз поспішити додому й готуватися до одного з найважливіших днів в житті майже кожної дівчини. Завтра я вже одягну білу сукню, візьму до рук невеличкий букет і перейду до наступного етапу життя, як вже заміжня жінка.  Тільки для цього всього мені потрібно всидіти на місці й закінчити справи. Наприклад, дочекатися поки прийде дівчина яка буде мене заміняти та тоді вже розповісти що до чого.

- Відпустка у вас з завтрашнього дня, як я пам'ятаю, а сьогодні ви ще працюєте Мариночко. Тож може завтра помрієте? - спершись на косяк дверей сказав шеф, налякавши неочікуваною появою.

- Марія - натягнувши на обличчя посмішку виправила його я.  Майже три роки я працюю на нього секретаркою, а він ніяк не запам'ятає як мене звуть.

- З відділу кадрів вже приходив хтось? – навіть не звернувши увагу на виправлення запитав він.

- Ще ні, Вікторе Ігоревич. Але незабаром має бути - натягнувши посмішку відповіла я, подумки закочуючи очі.

- Добре. Тоді зроби мені кави та принеси вже нарешті той звіт, який я чекаю з минулого вечора - і після цих слів за ним зачинилися двері, а я так і не встигла сказати що звіт ще з вчорашнього вечора лежить на столі. 

- Хам - відсовуючи стілець сказала я істину з якою ніхто не стане сперечатися в цьому офісі.

Через не абияку любов шефа до кави, машинка стояла за біля мого столу на тумбочці. І це був як раз таки той єдиний плюс працювати під його керівництвом. Але на жаль чудова кава не могла перекрити всі доліки мого шефа. Тоді чому ж я працювала в цій компанії вже шість років? І працюю досих пір там де не цінують настільки, що не памятають імені? Все просто. Раніше був інший начальник. А точніше начальниця, яка пішла в декретну відпустку, а на її місце назначили хамовитого Максимова Віктора Ігоровича. Сина власника компанії, який пів року тому вернувся з закордону.

Може після весільної подорожі я теж лишу цю роботу написавши заяву на звільнення. Поки що ж це єдиний мій дохід який я не можу втратити.

Розгладив юбку я вимкнула кавоварку та з чашкою в руках направилась до кабінету шефа. Звичайно не забуваючи про посмішку на обличчі. На жаль цього разу швидко й без слів покинути кабінет не вийшло, якби сильно мені цього не хотілося.

- Все так само не бачу звіт - не відриваючись від телефону сказав Віктор Ігоревич, зробивши глоток кави.

- Прямо у вас під носом. З учорашнього вечора.

- Дивно що я його не бачу - подивившись на мене сказав він, а мені так й хотілося запропонувати купити окуляри. Чи хоча б сходити до лікаря. Але ми добрі й з керівництвом не сваримося.

Подивившись на стіл я, не очікувано, від разу побачила папку яку вчора клала. Тільки ось проблема в тому що на неї хтось поставив ноутбук. Мені іноді здається що він спеціально наді мною таким чином знущається. Ну що робити, коли тобі майже сорок, а дитинство ще не минуло. Іноді так і хочеться затримати його батька, коли той час від часу з'являється тут, і поскаржитися. 

Переставивши ноутбук трохи в бік я дістала папку й тепер вже протягнула шефу, чекаючи поки той візьме її до рук. 

- Прямо чари поза Гоґвортсом - приймаючи папку сказав він, відкладаючи телефон подалі.

Коли він почав переглядати звіт за останнє півріччя, я не чекаючи слів розвернулася та вийшла. Іноді мені здається, що разом з зарплатою мені мають видавати заспокійливе. Звичайно якщо я залишуся тут працювати, то буду просити про такою "щомісячну премію".

На всю приймальню роздався дзвінок робочого телефону. Піднявши слухавку, я подивилася на номер, який був як виявилося з відділу кадрів і полегшено видихнула. Секунду тому, думала що моєму "любимому" шефу знову треба увага, чи ще одна чашка кави.

- До тебе йде таке диво - через сміх пролунало в слухавці, від чого брови поповзли на верх - Скажу тільки, що обирав твій шеф. Ми тут ні до чого.

- Ну, йому з цим дивом працювати, а не мені. 

- Машо, але все одно ти з нею сьогодні намучишся - і після цього на тому боці поклали слухавку, а я задумалася цілком серйозно чи не написати заяву з проханням видавати заспокійливе прямо зараз, в обмін на місце парковки. Все одно машини не маю, а так останні нерви збережу.

Тільки я доторкнулася до мишки, виводячи комп'ютер зі сплячого режиму, як відкрилися двері й всередину увійшла як у всіх мелодрамах з секретарками: ноги до вух, коротка спідничка, сорочка з вирізом звідки виглядають груди десь четвертого розміру, червона помада, блондинисте розпущене волосся та куди ж, без надмірного погляду. Буде весело, якщо коли я повернусь з весільної подорожі, мій шеф теж буде туди збиратися, бо такі левиці явно не працювати приходять.

- Ти довго будеш сидіти, чи нарешті покажеш що мені робити? - десь я це сьогодні чула...

Підійшовши до дверей я натиснула на дзвінок і почала чекати поки хтось відкриє двері. Найбільше я хотіла від разу піти додому до свого нареченого, Максима, і просто разом полежати на ліжку переглядаючи якийсь фільм про супер героїв. Але замість цього стою під дверима батьківської квартири, бо так наполягла мама. Бо не прийнято так, що наречена проводить ніч перед весіллям на одинці з нареченим. Хоча, як на мене, це повня дурня, і  якби мама не забрала б до себе весільну сукню, мене тут би не було. Це був чистої води шантаж.

- Люба, відкрила б своїми ключами - відкривши двері сказала мама, пропускаючи мене в середину.

- Я забула їх у Макса. А якби зайшла за ними, то вже нікуди не пішла і виходила заміж в робочому одязі - втомлено посміхнувшись сказала я, нарешті скинувши туфлі та відчуваючи блаженство.

- Жахливо виглядаєш - сказала вона і пішла на кухню, а я за нею слідом. На столі вже чекала миска з борщем та хліб.