"Тільки між нами"

Тільки між нами

«Тільки між нами»

Епілог / Початок

Я Мілана.

І якщо ти читаєш це, значить, ти вже на шляху туди, де все не таке, яким здається.

Всі кажуть, що я спостерігаю занадто багато. Мовляв, це негарно — помічати дрібниці, слідкувати за поглядами, запам’ятовувати те, що інші вважають випадковістю. Можливо. Але іноді саме випадковості змінюють усе.

Він був там. Завжди поруч, але ніколи прямо. Хлопець, від якого всі тримаються подалі. Він — загадка, яку ніхто не наважується розгадати. І я… я закохалася в цю загадку, хоч вона могла зруйнувати мене, бо у нього вже є інші.

Але щось підказує мені, що між нами — історія, яку ніхто більше не зрозуміє. І якщо ти хочеш дізнатися, як все почалося, слухай уважно.

Бо тепер усе починається тільки між нами.

Частина 1: Тихі спостереження

Ранки у школі завжди однакові.

Ті самі сходи, ті самі обличчя, ті самі розмови, які повторюються з дня в день, ніби хтось поставив життя на повтор.

Я йду коридором і ловлю себе на думці, що знаю, хто де стоїть ще до того, як поверну за ріг. Біля вікна — завжди ті, хто обговорює всіх підряд. Біля сходів — ті, хто голосно сміється, щоб їх точно помітили. А біля дверей класу — ті, хто робить вигляд, що їм байдуже до всього.

Я не з них.

Моє ім’я Мілана. І я більше спостерігаю, ніж говорю. Мені цікаві не слова — мені цікаво, що стоїть за ними. Погляди, паузи, випадкові рухи. Саме вони говорять правду.

— Мілана! — хтось торкається мого плеча.

Я обертаюсь. Це Ліза.

Ліза — моя подруга. Вона з тих, хто завжди знає всі новини раніше за інших. Якщо в школі щось сталося — вона вже в курсі. І, чесно кажучи, іноді це навіть зручно.

— Ти знову десь у своїх думках, — каже вона, усміхаючись. — Я вже двічі тебе кликала.

— Просто думаю, — відповідаю я.

— Про що цього разу?

Я лише злегка усміхаюсь.

Як пояснити людині, що ти думаєш не “про щось”, а про все одразу?

Ми разом заходимо до класу. Тут уже сидить Макс — ще один із тих, з ким я спілкуюся. Він не надто серйозний, завжди жартує, але іноді каже речі, які змушують задуматися.

— О, з’явились, — кидає він, не відриваючись від телефону. — Світ став кращим.

— Не перебільшуй, — відповідає Ліза.

Я сідаю за свою парту, дістаю зошит… і разом із ним — маленький чорний щоденник.

Я не показую його нікому.

Це єдине місце, де я можу бути чесною. Без фільтрів, без масок, без необхідності пояснювати себе.

Я відкриваю нову сторінку.

Понеділок

Все починається заново.

Ті самі люди, ті самі розмови. Але чомусь здається, що цього тижня щось зміниться.

Я зупиняюсь. Дивлюсь у вікно.

План:

- не витрачати час даремно

- більше спостерігати, менше говорити

- зрозуміти, кому можна довіряти

Ручка зависає в повітрі на секунду.

Я дописую ще один рядок, повільніше:

- не дивитися на нього

Я закриваю щоденник різко, ніби хтось міг це прочитати.

— Що ти там постійно пишеш? — запитує Макс, нахиляючись трохи вперед.

— Нотатки, — спокійно відповідаю я.

— Таааак, звісно, — усміхається він. — Секрети?

— Можливо.

— Люблю секрети, — каже він. — Вони завжди цікавіші за правду.

Я нічого не відповідаю.

Бо він правий.

У цей момент у класі стає трохи тихіше. Не повністю — просто… змінюється атмосфера.

Я навіть не повертаю голову одразу. Але відчуваю.

І лише через секунду дозволяю собі подивитися.

Він стоїть біля дверей.

Як завжди — спокійний, впевнений, ніби все навколо його зовсім не стосується. Люди поруч з ним виглядають голоснішими, ніж є насправді, а він — навпаки, тихішим. Але саме його помічають першим.

І не тільки я.

Поруч з ним — дівчина. Інша сьогодні. Вони щось обговорюють, вона сміється, а він лише трохи посміхається у відповідь.

Ніби це для нього звично.

Ніби так і має бути.

Я відводжу погляд першою.

Серце б’ється трохи швидше, ніж потрібно.

— Ти його знову помітила, — тихо каже Ліза, нахиляючись до мене.

— Кого?

— Не роби вигляд, що не розумієш.

Я мовчу.

— Обережніше з ним, — додає вона вже серйозніше. — Він… складний.

— Всі складні, — відповідаю я.