10 розділ

На лекції я ледве слухала викладача. У голові постійно крутилися його слова.

Поруч сидів Артем, іноді кидав на мене погляди й щось жартував, але мені було байдуже.

Я бачила лише силует Адама кількома рядами попереду.

Після пар Артем запропонував провести мене додому.

– Не треба, – відмовила я. – Мене Адам чекає

– Ти з ним тепер скрізь? – з удаваною легкістю спитав він.

– Ми живемо поруч, – відповіла коротко.

– Знаю, – посміхнувся він. – О, це, мабуть, цікаво. Так близько… І водночас так напружено..

– Не розумію, про що ти.

– Та нічого. Просто дивно, що ти не помічаєш, як він дивиться на тебе.

Я спробувала перевести тему, але Артем лише знизав плечима й попрощався.

Коли я вийшла з корпусу, Адам уже стояв біля воріт.

– Йдемо? – спитав спокійно.

Дорогою додому я нарешті наважилася заговорити:

– Адам, я не хочу, щоб між нами було незручно.

– Між нами? – підняв брову він.

Так. Після всього.

Він мовчав кілька секунд, а потім сказав тихо:

– Мені не незручно. Мені боляче. Але не через те, що я сказав — а через те, що ти мовчиш.

Я зупинилася.

– А що я маю сказати?

– Хоч щось, – він зробив крок ближче. – Хоч, що тебе це не лякає.

Я вдихнула глибше.

– Мене лякає не те, що ти сказав. Мене лякає, як сильно я хочу відповісти тобі.

Він завмер. Його очі потемніли, а на обличчі з’явилася тінь усмішки.

– Це майже зізнання, Настю.

– “Майже” – ключове слово, – відповіла я, намагаючись не усміхатися.

Він розсміявся, тихо, без звуку.

– Знаєш, ти мене зводиш з розуму.

– Це взаємно, – прошепотіла я.

Ми підійшли до будинку. Світло у вікнах уже горіло — батьки вдома.

Я швидко глянула на нього.

– Не кажи їм нічого, добре?

– Я не скажу, – пообіцяв він. – Але це не означає,

що я зупинюся.

Я стояла кілька секунд на ґанку, дивлячись, як він відходить.

Його силует розчинявся в вечірньому повітрі, але відчуття його присутності не зникало.

Коли я зайшла в дім, мама одразу помітила мій вигляд:

– Ти якась замріяна, доню.

– Просто втомилася, – збрехала я, проходячи повз.

А насправді я вперше за довгий час не відчувала втоми.

Навпаки — ніби в мені прокинулося щось нове, небезпечне і красиве.

Пізніше того вечора я стояла біля вікна. Внизу, під нашим домом, хтось стояв.

Я впізнала його навіть у темряві.

Адам.

Він не робив нічого — просто дивився на вікно, наче перевіряючи, чи я тут.

І в цю мить я зрозуміла: скільки б ми не мовчали, скільки б не приховували — усе вже вирішено.

Я не сказала йому “кохаю”. Але він, здається, і так знає.