9 розділ

Ранок почався з кави й дивного відчуття, що все змінилося. Може, через те, як учора дивився на мене Адам. Може, через його слова, що не давали спокою: «Бо я тебе кохаю».

Я крутила ложечку в чашці, слухаючи, як мама щось говорить татові на кухні, а сама намагалася вигнати з голови цю фразу. Але вона поверталася знову й знову, як заїжджена пісня.

— Настю, ти сьогодні знову з Адамом підеш? – запитала мама між ковтками кави.

– Так, – знизала плечима я, намагаючись говорити байдуже. – Ми ж разом в університеті.

Тато підняв погляд з газети й посміхнувся:

– Добре, що він тебе проводить. Хлопець серйозний. Не те, що ці... – він хмикнув, явно згадуючи когось.

Я ковтнула повітря й ледве не вдавилася сніданком.Серйозний? Якби вони тільки знали, що цей “серйозний хлопець” учора зізнався мені в коханні посеред сварки.

Адам з’явився біля дверей через десять хвилин, як завжди пунктуальний.

– Привіт, – кинув коротко.Його голос звучав звично, але очі… там було щось нове. Наче він тепер бачив мене інакше.

Дорогою до університету ми майже мовчали. Лише обмінювалися короткими фразами про пари, викладачів, якісь дрібниці. Але тиша між нами не була незручною — радше натягнутою, як струна, що от-от задзвенить.

Коли ми дійшли до головного входу, біля дверей стояв Артем.Він помітив мене одразу — і його усмішка стала ширшою, ніж зазвичай.

– Настю! – гукнув він, і, не звертаючи уваги на Адама, підбіг ближче. – Ти якраз мені потрібна!

Я помітила, як Адам стиснув кулаки, але залишився стояти осторонь.

– Що трапилось? – запитала я.

– Та нічого, просто хотів запросити тебе на благодійний концерт, – сказав Артем, накидаючи свій фірмовий чарівний погляд. – Ти ж співаєш, правда?

– Ну… трохи, – зніяковіла я.

– О, тоді ти просто мусиш виступити. Я вже поговорив із координатором, місце для тебе є.

Я навіть не встигла відповісти, бо Адам підійшов ближче.

– Вона ще не сказала “так”, – його голос був рівним, але холодним

Артем знизав плечима:

– То хай скаже.

Я переводила погляд з одного на іншого, відчуваючи, як повітря між ними стає важчим.

– Я подумаю, – тихо сказала я.

– Чудово, – Артем підморгнув і пішов у напрямку аудиторії.

Ми залишилися наодинці.

– Він не здається, га? – сухо кинув Адам.

– Це просто концерт, – відповіла я, хоча й сама не до кінця вірила у свої слова.

– Ага, “просто”. Як і все, що він робить.

Я зітхнула.

– Ти ж не можеш контролювати всіх, хто до мене підходить

– Можу, якщо бачу, що хтось має не найкращі наміри.

Я поглянула на нього. У його голосі не було злості — лише щось схоже на біль.І мені стало важко дихати.

– Адаме, – прошепотіла я, – ти не повинен так хвилюватися.

– Не можу інакше, – відповів він майже одразу. – Після всього… після тих слів…

Я відчула, як моє серце пропустило удар.

– Ти маєш на увазі…

– Так, – перебив він, дивлячись прямо мені в очі. – І я не шкодую.

Я відвернулася, намагаючись зібратися. Усередині все змішалося — страх, радість, сором.

– Адам, зараз не час, – нарешті прошепотіла я. – У нас пара.

Він усміхнувся, але ця усмішка була гіркою.

– Добре. Але ми ще поговоримо.