8 розділ

*Адам

Я йшов вулицею швидко, навіть занадто. Серце калатало, а в голові звучали власні слова, кинуті Насті, мов вирок.

“Бо я тебе кохаю”.

Чорт. Я сказав це вголос. Вона чула. І як тепер дивитися їй у вічі?

Я стиснув кулаки. Усе всередині палало — і злість, і страх, і той дивний біль, який з’явився, щойно побачив її поруч із Артемом. Артем. Тільки його ще бракувало.

Коли я повернув додому, в вітальні сидів Діма. Він розвалився на дивані, крутячи в руках телефон, і підняв на мене погляд:

– Ну, судячи з твоєї пики, щось трапилось

– Відвали, – буркнув я, проходячи повз.

Але він уперся, встав і загородив мені дорогу.

– Стій. Я тебе знаю. Якщо ти такий, значить, або проблеми з навчанням… але ні, ти ж ботаніки не боїшся… або це дівчина.

Я стиснув зуби.

– Вгадав.

– Настя? – хитро підняв він брову. Я зиркнув на нього так, що будь-хто інший уже б відступив. Але Діма не з тих.

– Що він робив із нею? – тихо спитав я.

— “Він” – це Артем? – Діма криво усміхнувся. – Ну, якщо чесно, то я не здивований. Він завжди був таким… бачить нову дівчину – і вже йому цікаво. Але він не серйозний, Адам. Ти ж знаєш його. Він пограється і забуде.

– Не з нею, – вирвалося в мене.

Діма здивовано глянув.

– Ти ж розумієш, що чим більше ти злишишся, тим цікавіше йому буде? Це Артем. Він живе на провокаціях.

Я відкинувся на спинку крісла, потерши обличчя руками.

– Вона не бачить цього. Він сміється, жартує, а вона думає, що він хороший.

– А ти показав їй, який ти “хороший”? – спитав Діма прямо.

Я замовк. Перед очима знову промайнув наш поцілунок. Теплий, справжній. А потім– її погляд сьогодні. Здивований. Майже наляканий, коли я вигукнув їй, що кохаю.

– Ти лякаєш її, – продовжив Діма. – Ти надто різкий. 

– А що я маю робити? Дивитися, як Артем клеїться до неї?

– Ти маєш дати їй вибір. – Він серйозно подивився на мене. – Якщо їй потрібен він, ти нічого не зробиш. Але якщо їй потрібен ти… тоді вона сама прийде.

Його слова були логічними, але всередині все кричало: “Ні. Я не відпущу”.

Я вийшов надвір. Дощ накрапав, повітря було прохолодне.

 Я підняв голову догори й вдихнув на повні груди. І побачив що на другому поверсі горить світло, а з вікна на мене дивиться Настя.

Коли наші погляди зійшлися, вона швидко закрила вікно.

Вперше в житті я не знав, що робити. Я міг виграти будь-яку бійку, міг знищити будь-якого ворога… але як виграти серце Насті – не мав жодного поняття.

Єдине, що знав напевне – я не віддам її Артему.