7 розділ

*Анастасія 

Університет сьогодні зустрів нас гамором і натовпом у коридорах. Я ще навіть не встигла відкрити зошит, як Каріна штовхнула мене ліктем.

– Дивись, хто тут, – прошепотіла вона з хитрою усмішкою.

Я підняла очі – і справді. Артем. Він сидів у кінці аудиторії, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, і дивився прямо на мене.

Його усмішка була нахабною, викличною, такою, що важко було не помітити. Він навіть підняв руку й ледве помітно махнув, ніби ми з ним давні друзі

– О, твій шанувальник уже тут, – засміялася Каріна, – мені подобається.

Я лише закотила очі й зробила вигляд, що занурилася у конспект. Але відчувала його погляд на собі весь час.

На сьогодні парі, в нас не було ніяких виступів як в минулого разу. Але все одно було дуже цікаво.

І весь час я відчувала на собі погляд. Чи Артема. Чи Адама. Я не знала. Але сподівалася...

Після пари ми з Каріною вийшли з аудиторії. Я вже думала, що минеться, але Артем наздогнав нас у коридорі.

– Привіт, дівчата, – він усміхнувся і кивнув у мій бік. – Настя, я чекав тебе.

– Чекав? – здивувалася я

–Так, хотів запросити тебе на каву після пар?

Я трохи була шокована від такого повороту подій. Я дуже вагалася що йому відповісти.

– Ну.... – поки я обдумувала, виправдання Каріна штовхнула мене ліктем в плече– Добре, я піду з тобою на каву)

– Чудово, ну тоді сьогодні після пар, я тебе чекатиму біля виходу.

Я посміхнулася, і легенько кивнула йому головою в знак згоди.

Після пар, ми стояли прощалися з Кабіною.

– Після прогулянки, напиши мені!!! Я хочу все знати!!– каже, подруга захоплено 

Весь час вона мені тільки про це і говорила. Ой Артем такий молодець. Ой Артем то, Артем сьо. 

Мене це трохи починало бісити.

–Доообре, я тобі все розповім)

– Привітик, Настя ти готова?– каже Артем, підходячи до нас ближче.

І поки я встигла хоч щось відповісти, Артем уже майже тягнув мене за собою. Ми зайшли до маленької затишної кав’ярні з теплим світлом і запахом свіжої випічки. Артем поводився так, наче він тут господар: вітався з баристою, жартував, і навіть вибрав за мене напій.

– Для панянки – капучино з карамеллю, – заявив він упевнено. 

– Звідки ти знаєш, що я таке п’ю? – здивувалася я.

– А я все знаю, – підморгнув. – Я уважний хлопець.

Він говорив багато, сипав жартами, часом нахабними, але не злими. Я ловила себе на думці, що сміюся, хоча й намагаюся виглядати серйозною. Було відчуття, ніби він спеціально «розгойдує» мене, шукає мої слабкі місця.

– Ти занадто серйозна, Настю, – сказав він, сьорбаючи свою чорну каву. – Університет – це не тільки пари й книжки. Тут треба вміти веселитися. Зі мною, наприклад, – і знову його нахабна усмішка.

Я вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але тут раптово двері кав’ярні відчинилися – і на порозі з’явився Адам.

Його погляд одразу впав на нас. І цього погляду мені вистачило, щоб зрозуміти: він розлючений.

Артем лише посміхнувся ширше, піднявши брову, мовби спеціально чекав цієї зустрічі.

Адам підійшов до нашого столика. Його щелепа була напружена, погляд темний.

– Що ти тут робиш? – звернувся він до мене, наче я зробила щось жахливе.

– Сиджу, п’ю каву, – відповіла я спокійно, хоча всередині все похололо.

– З ним? – у голосі Адама бриніли ледь стримувані емоції.

Артем нахилився на спинку стільця, склавши руки на грудях:

– Розслабся, брате. Ми просто розмовляємо.

– Ти заткнись, – різко кинув Адам і знову подивився на мене. – Пішли.

Я відчула, як у мені закипає злість.

– Ні. Чому я повинна йти кудись тільки тому, що ти так сказав?

Його очі спалахнули. Між нами немов натяглася невидима нитка, готова от-от порватися.

– Ти не розумієш, з ким зв’язуєшся, – сказав він, кидаючи злий погляд на Артема.

– Може, ти сам не розумієш? – різко відповіла я. – Я можу спілкуватися з ким хочу!

Ми вийшли з кав’ярні вже на підвищених тонах. Люди озиралися, але нам було байдуже. Сварка розгорілася з кожним словом.

– Ти думаєш, він справді цікавиться тобою? Він грається! – кричав Адам.

– А тобі яке діло? – не витримала я. – Ти поводишся так, ніби маєш на мене право!

Він зупинився, важко дихаючи. Його погляд був сповнений злості, болю і ще чогось, чого я не могла зрозуміти. Нарешті він крикнув:

– Бо я тебе кохаю!

Його слова повисли в повітрі, сильніші за будь-яку сварку. Я завмерла, не в силах відповісти.